Читати повний текст
Давня казка
Леся Українка, «Давня казка» (1893). Повна електронна транскрипція корпусу PluG; друковане видання джерела не уточнено.Про текст
Повний текст цифрової транскрипції розміщено локально: вступ, чотири частини й авторське датування. Кириличні та латинські символи римських чисел у заголовках уніфіковано лише в навігації; авторські слова і рядки збережено. Редакторська звірка з друкованим виданням потрібна.
Джерело цифрового тексту: Корпус PluG, Lesia_Ukrainka_Davnia_kazka.txt. Корпус PluG/ГРАК: М. Шведова та А. Лукашевський (2026), ліцензія CC BY. Інформацію про внесені під час імпорту зміни наведено вище.
Зміст книги · 5 частин
Вступ
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тілько вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.
Та чого нам, люде добрі,
За новинками вганяти?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ей, вже ми чували сеє!»
Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені, коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.
Частина I
Десь, колись, в якійсь країні, —
В якій хочте, в тій і буде,
Бо у казці та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.
Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тілько й мав талан до віршів
Не позичений, а власний.
На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, —
От собі — людина божа!
Той співець — та що робити!
Видно правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати,
Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світі
Стоголосою луною.
І не був поет самотним, —
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду,
Слухачі йому за теє
Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний,
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.
Як на ве́сні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи складав пісні — не знаю!
Коли чує — гомін, крики,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом як собачі
Й людські голоси лунають.
Тупотять прудкиї коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.
Як на те ж лежав поет наш
На самісінькій стежині.
«Гей! — кричить він, — обережно!
Віку збавите людині!»
Ще, на щастя, не за звіром
Юрба гналась, тож спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицарь,
Та лихий такий, крий Боже!
«Бачте, — крикнув, — що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?»
«Не біда, — поет відмовив, —
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як ріфми повтікають,
Ти мені їх не завернеш»
«Се ще также полювання! —
Мовить лицарь з дзвінким сміхом. —
Слухай, ти, втікай лиш краще,
Бо пізнаєшся ти з лихом!»
«Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю.
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких як ти полюю!
В мене ріфми-соколята
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»
«Та який ти з біса мудрий! —
Мовить лицарь, — ще ні разу
Я таких як ти не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скоріш вполює.
Хлопці, геть його з дороги,
Хай так дуже не мудрує!»
«От спасибі за послугу! —
Мовить наш поет, — несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте».
«Це якийсь-бо божевільний
Крикнув лицарь. — Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість, —
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
То подам тобі на бідність,
А тепер часу́ не маю».
«Не на тебе ждать я буду, —
Так поет відповідає, —
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає».
Лицарь вже на те нічого
Не відмовив, геть погнався.
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.
Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на сміх яку звірину!
Як же сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.
Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зостався в гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися від гурту,
Їде лицарь в самотині.
Зирк! — поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.
«Ах, гостинця ти чекаєш! —
Мовив лицарь і лапнувся
По кишенях, — ой, небоже!
Вдома грошей я забувся!»
Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стілько,
Що його й на тебе стане!»
Спалахнув від гніву лицарь,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тілько на упертість
Та на гордощі й багатий:
«Годі жартів! — крикнув згорда.
Бо задам тобі я гарту!»
А поет йому: «Та й сам я
Не люблю з панами жарту…
Бачиш ти — оця діброва,
Поле, небо, синє море,
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.
При всьому свому багатстві
Я щасливий завжді й вільний».
Тут покликнув лицарь: «Боже!
Чоловік сей божевільний!»
«Може буть, — поет відмовив, —
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світа надхмарні
Я на крилах думки лину.
Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той дзвінкий вітер в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі!»
Засміявсь на теє лицарь:
«Давню байку правиш, друже!
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий та не дуже.
Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.
Я б віддав твоє багатство
І непевниї країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини».
Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові
Він заграв, і до музики
Промовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.
Довго слухав і Бертольдо,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь тай годі!»
Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.
І прийшла сільськая молодь,
Щоб поета забірати.
І з веселими піснями
Повела його до хати.
Частина II
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Тож сидів поет самотний,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полі і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли потім, хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Коли чує, — хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там?»
В невідомого питає:
«Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!» —
«Ні, се я, — озвався голос, —
Маю справу, пильну дуже!»
«Хто ж се „я”?» — поет питає.
«Я, Бертольдо, лицарь з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливець! знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трохи темно,
Та коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно.
Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
«Добрий вечор!» — «Добрий вечор!»
Став тут лицарь і ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —
Далі вже поет озвався.
Лицарь стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався…»
Тут поет йому відмовив:
«Що ж на се тобі поражу?
А про те, доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
«Закохався я і гину, —
Каже лицарь, — в день і в но́чі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
«Що ж? — поет на те говорить. —
То за ручку, тай до шлюбу!» —
«Ох! — зітхає лицарь. — Візьме
Инший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни
Кожен вечор я прихожу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я провожу.
На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, — не знаю!
Може б, краще їй припали
До серденька серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»
«Голос маю, — каже лицарь, —
Та не тямлю віршування…»
«Певна річ, — поет говорить, —
То не легке полювання,
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий.
Ні, — химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!»
«Правду кажеш, — мовив лицарь, —
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю
Ти своїм чудовим співом
Зчарував усю громаду, —
Тілько ти один тепера
Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду!»
«Ну, на се, — поет говорить, —
Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати».
«Їй на ймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..»
Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,
Проказав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
І написаниї вірші
Дещо мовив для науки:
«От, спасибі!» — мовив лицарь.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицарь був надворі.
На коня! І геть погнався.
І погнався лицарь прудко
Через доли, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:
«Гордо, пишно, променисто
Золотиї світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти
Сяють ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».
Почалась та серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ізідора
Хутко зникла, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і — надія!
Частина III
Боже, Боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникли в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.
Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніша.
Далі перстень Ізідори
На руці у нього сяє,
Нареченною своєю
Він кохану називає.
Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі!
Всіх приймали, всіх вітали,
Всіх уміли вдовольнити,
Тілько нашого поета
Пан забувся запросити.
Звісно, клопоту багато
На весіллі молодому, —
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?
Час летів, немов на крилах,
І мов сон життя минало,
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподіване настало.
Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лица́рство.
І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королевського герольда.
Прощавай, дружино мила,
Всі розкоші, всі вигоди!
Все те треба проміняти
На далекиї походи.
Залишить Бертольдо мусів
Молодую Ізідору,
У неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство,
Там за морем геть лежало
Бусурменьське господарство.
І пішло одважне військо
Через нетри та пустині,
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розбивала.
«Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине,
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука:
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука».
Так вони співали, йдучи
Через дикиї пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині.
Попереду всього війська
Три старшиї виступали,
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
Їдуть, їдуть, врешті бачать, —
Три дороги розійшлися.
Розлучились тут найстарші,
Кожний різно подалися…
Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
«Дай же Боже нам!» — «щасливо!»
І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Бусурменьських міст чимало.
От вже він на царське місто
Погляда одважним оком.
Але тут-то саме доля
Обернулась иншим боком.
Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владарь бусурменьський
Міцно так державсь за царство, —
Тілько твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втрете, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злидні, військо гине…
Що то буде, що то буде?!
Місяць, другий вже ведеться
Нескінченна та облога,
Серед війська почалися
Нарікання та трівога.
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
«Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!
На́що ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?
Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!»
Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати,
Далі кинулось до зброї…
Бог зна, чим би то скінчилось…
Але тут хтось крикнув: «стійте!»
Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.
З них один промовив: «браття!
Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.
Ми б хотіли тут в сій справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже ми почнем співати».
Тут один із них легенько
Струни срібниї торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:
«Був собі одважний лицарь,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі, —
Від порога та до печі.
Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста…
Чули ви його розповідь:
“Я один — а їх аж триста!”
Ну, тай цей одважний лицарь
Якось вибрався до бою.
І вернувсь живий, здоровий, —
Талісман він мав з собою.
Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий?
Се було речення мудре:
“Утікай, поки здоровий!”»
«Утікай, поки здоровий!» —
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»
І метнулися на приступ
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.
Місто взято, царь в полоні
Бусурманський. Перемога!
Оттепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати,
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:
«Ви, співці славутні наші,
Ви, краса всього народу!
Ви нам честь відратували,
Вам ми винні надгороду!»
Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане!
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане».
«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо.
Що ж він криється між вами?»
«Він не тут, — співці говорять, —
На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями
Звеселить рідну́ країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».
«Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
Тілько б дав нам Біг щасливо
Повернутися додому —
Срібла-золота насиплю
Я співцеві дорогому!..»
Частина IV
Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився.
Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято, —
О, тепер було у нього
Срібла-золота багато!
Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.
Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо — граф заможний!
Він живе в своєму графстві
Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусів
Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний,
Правий суд чинив у паньстві,
До підданих був лагідний.
Але то було не довго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Инші звичаї заводив.
Щож, напитки та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турніри,
А на все ж потрібні гроші!
По своїх далеких войнах
Граф привчився до грабунку,
А потому вже і вдома
Він шукав у тім ратунку.
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.
Почалися нескінченні
Мита, панщини, податки,
Навіть трудно розказати,
Що за лихо стало в краю, —
Люде мучились, як в пеклі,
Пан втішався, мов у раю.
Пан гуляв у себе в замку,
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що довіку
Вже така неволя буде.
Стогін людський розливався,
Наче хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною.
Ось одного разу чує
Граф лихі, трівожні вісті,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті.
Що співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність та про волю
У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх сажали,
Та ніщо не помагає,
Їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.
«Ну, — гукнув Бертольд, — то байки!
Я візьму співців тих в руки!»
Коли чує десь близенько
Залунали пісні гуки:
«В мужика землянка вогка, —
В пана хата на помості;
Щож, не дарма люде кажуть,
Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Щож, не дарма люде кажуть,
Що в панів і кров блакітна!..
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакітна кров поллється,
Як пробити пану груди?»
«Що се, що? — кричить Бертольдо. —
Гей, ловіть співця, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!»
Але тут почув Бертольдо,
Як озвався голос долі:
«Я вам ражу побіжіте
Та зловіте вітра в полі».
Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицарь,
Врешті, він знайомий пана…»
Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:
«Маєм свого отамана! —
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!»
Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:
«Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату,
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.
Я його талан співецький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажіть, що він у мене
Буде жить в шанобі, в славі.
Тілько, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».
Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Понесли вони поету
Ті запросини веселі.
Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так відмовив їм на теє:
«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбіраю.
Хай він сам те пригадає,
Що то я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую, —
Краще б кинув у болото!
Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тілько славу
Тиї руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду, —
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотиї тонкі сіті;
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»
З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив;
Ми даремне намовляли…»
Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:
«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.
Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине».
Знову слуги подалися
До убогої хатини,
І, підходячи, почули
Тихі гуки мандоліни.
У вікно зирнули слуги,
Бачать, зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі,
А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям.
Тут вступили слуги в двері.
Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.
Він Бертольдові погрози
Слухав тихо й усміхався,
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:
«Ви скажіть своєму пану,
Що готовий я в дорогу,
Тілько хай волить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.
На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам мене прийдеться нести
Аж до нової оселі.
Та й в темниці буду вільний.
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
А мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая віща птиця.
З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.
І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»
І довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусів
Головою наложити.
Та зосталися на волі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.
Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
І гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його й маєтки
Він забрав собі у спадок.
Між нащадками знялася
Боротьба тяжка завзята,
Та вона ведеться й досі
Ця війна страшна, затята.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцниї будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного
Виступає слово праве, —
Ох, тяжке оте змагання,
Хоч воно і не кріваве!
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.
Київ 12 XI 93