← До твору
Мина МазайлоМикола Куліш · повний текст у зазначеній редакції
Фірмова обкладинка КласТеки для твору «Мина Мазайло»
Читати повний текст

Мина Мазайло

Микола Куліш →

Микола Куліш. «Мина Мазайло», комедія; «Літературний ярмарок», Харків, 1929, книга 6, с. 7–97. Транскрипція UDraCor TEI.
Про текст

Локальна текстова версія всіх чотирьох дій із репліками, сценічними ремарками і заголовками сцен. Історичний текст збережено без модернізації правопису. Паратекст корпусу не включено.

Джерело цифрового тексту: Ukrainian Drama Corpus (UDraCor), CC0 1.0; первісна публікація — «Літературний ярмарок» (1929).

Зміст книги · 4 частин

Дія 1

Сцена 1
(Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:)
РИНА
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій вже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
(Уля тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:)
УЛЯ РОЗСОХА
— За три сорок!
(Рина до люстра. Зробила трагічні очі:)
РИНА
І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лямпочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
(Уля повернулась од люстра:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що ти кажеш?
(Рина до люстра, перехристилась:)
РИНА
От на! А папа не то що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад: не сапоги, а спаґі…
(Уля навіть од люстра відійшла:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Так?
РИНА
А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
(Уля аж сіла:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Та що ти кажеш?
РИНА
— А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно ((гукнула в двері)) Мамо, на хвилинку!.. ((До Улі)) як найскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
Сцена 2
(Увійшла мати. Рина до неї:)
РИНА
— Ти написала листа?
МАТИ
— Уже й одіслала.
РИНА
— Жаль! Я оце подумала: ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! ((Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло)) . Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
(Мати теж заломила руки. В люстро:)
МАЗАЙЛИХА
— Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?
РИНА
— Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. ((Виразно).) Все! А ти кажеш навіщо… Тільки телеграму! Зараз піди й напиши!
(Мати пішла)
УЛЯ
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
РИНА
— А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
УЛЯ РОЗСОХА
— Ха-ха! Хіба це поможе?
РИНА
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають і не абихто… Улюню! Золотко!
УЛЯ РОЗСОХА
— Ти серйозно?
РИНА
— Серйозно.
УЛЯ РОЗСОХА
— Не зможу я цього зробити.
РИНА
— Чого?
УЛЯ РОЗСОХА
— Ну, просто не зможу. Хіба я така?
РИНА
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.
УЛЯ РОЗСОХА
— Це тобі так здається.
РИНА
— От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе на прочуд гарні очі.
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?
РИНА
— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
(Уля в люстро:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що ти кажеш?
РИНА
— От на!
(Уля роздумливо, мрійно:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Два вечірні озерця.
(Рина підкреслено:)
РИНА
— Не забувай — в степу.
(Уля роздумливо-критично:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Два вечірні озерця… Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— Комуніста. Молодий ще, двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Надзвичайний! Що літа відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в його… Оля каже, як обніме, то щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав… А кругом немов якийсь тропічний ліс. Температура — 40.
РИНА
— Ото же почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, що Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
(Уля зацікавлено:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?
РИНА
— Вже на збори ходить.
Сцена 3
(Увійшла мати. Рина:)
РИНА
— Написала?
МАТИ
— Курськ. Корєной ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина. Я вмисне написала двічі негайно, щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала…
РИНА
— А подробиці листом навіщо?
МАТИ
— Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться…
РИНА
— Ну то вона й ждатиме листа.
(Мати з досади прикусила язика. Тоді:)
МАЗАЙЛИХА
— То я хотіла, щоб не пропали даром ті десять копійок, що на лист витратила.
РИНА
— Дай я покажу, як писати! ((Вголос)) . Курськ, Корений — це так, ринок можна викинути, знають і так. ((Подумала)) . Мрія воскресла. Папа міняє…
МАТИ
— Не папа, а Мина. Телеграма од мене.
РИНА
— Не заважай! Мені — ніколи!.. Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно. ((До матері).) Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! ((Мати вийшла, Рина до Улі)) . Тепер ти розумієш? Жах! Ой Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
(Уля схвильовано:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?
РИНА
— З якого?
УЛЯ РОЗСОХА
— Так.
РИНА
— З українського.
УЛЯ РОЗСОХА
— Не розумію. Як це?
РИНА
— А так, що тільки з українського.
(Уля подумала:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в його ж іншого боку й нема, а ти кажеш тільки з українського. Він же з усіх боків український.
(Рина подумала. Раптом:)
РИНА
— Ха-ха! Ти дурна!
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?
РИНА
— Серйозно дурна! А я що тобі кажу: тільки з українського. Це й значить, що в його другого боку нема, що він кругом український.
(Уля розсердилася:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Як так, то я й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
(Рина побачила — лихо:)
РИНА
— Улю! Золотко! Ти не дурна!
(Уля до люстра:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Не хочу! Не можу! Не знаю, як…
РИНА
— Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.
УЛЯ РОЗСОХА
— Ні, ні!
РИНА
— Побачиш, що зможеш. Ось я зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до його підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненько, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.
УЛЯ РОЗСОХА
— Ні, ні! Я не розумію! Не розумію!
(Тоді Мина надхненно, з викликом:)
РИНА
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
(Як всяка Уля, Уля — кіноманка:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Ти серйозно?
(Мина не така, щоб назад. Перехристилась, немов збираючись у воду пірнути:)
РИНА
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш…
— Моко! Вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
(Уля ледве чутно, одними рухами:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Рино, не треба! Золотко, не треба!..
(Побачила, що та не слуха, подбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце.)
Сцена 4
(Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:)
МАЗАЙЛИХА
— Тьотя не одержить такої телеграми!
РИНА
— Цс-с… Чого?
(Мати тихше:)
МАЗАЙЛИХА
— А того, що в їй тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
Сцена 5
(Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підбороддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не одна:)
МОКІЙ
— Ну?
(Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла. Мати вийшла. Рина до брата:)
РИНА
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.
(Уля одними губами:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Розсохина.
(Рина з натиском:)
РИНА
— Розсоха!
(Мокій незґрабно подав руку:)
МОКІЙ
— Гм…
РИНА
— На хвилинку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно значить. Яка його тяма?
(Мокій хмуро, недовірливо:)
МОКІЙ
— Бразолійний, ти хочеш сказати?
(Рина до Улі:)
РИНА
— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
(Мокій уважніш подивився на Улю. Кахикнув. Тоді глухо:)
МОКІЙ
— Бразолійний — темносиній. ((До сестри)) . Більш нічого? ((Взявся йти))
(Рина до Улі:)
РИНА
— Бразолійний — темносиній, розумієш, Улю! ((До брата)) . Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.
(Мокій до Улі. Стримано:)
МОКІЙ
— Ви де чули, чи вичитали це слово?
(Уля розгубилась:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло й вподобалось…
(Рина перехопила:)
РИНА
— Улі ще одно подобалось слово… ((До Улі)) . Яке ще тобі подобалось слово? Здається… ну як? Бренить, ти казала?
УЛЯ
— Бренить.
РИНА
— Що таке — бренить, Моко?
(Мокій м’якше:)
МОКІЙ
— А, бренить. По-руському — звучить. Та тільки одним словом звучить його перекласти не можна. Бренить має… ((До сестри, нахмурившись)) . Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала…
(Рина здивовано:)
РИНА
— Я?
(Мокій суворіше:)
МОКІЙ
— Авжеж питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер і перед тим питала.
РИНА
— Невже ж питала? Тепер пригадую. ((До Улі)) . Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала… ((До брата)) . А я у тебе спитала для Улі, та забула. ((До Улі)) . Пам’ятаєш?
УЛЯ
— Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, — страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке… звучить?..
(Рина перебила:)
РИНА
— Бренить! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну-да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що бренить — якесь надзвичайне слово…
(Мокій до Улі:)
МОКІЙ
— Бренить має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бренить. Це значить — він високо, високо, ледве видко — бренить.
(Уля примружила очі. Рина до Улі:)
РИНА
— Ти розумієш?
(Уля кивнула головою. Мокій м’якше:)
МОКІЙ
— Можна сказати — аеро бренить. А от іще кажуть: сніжок бренить. Це, як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бренить.
(Рина до Улі:)
РИНА
— Ти розумієш?
(Уля ніжно усміхнулась. Мокій розворушився:)
МОКІЙ
— Або кажуть — думка бренить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бренить. Спів бренить. Це, наприклад, в степу далеко ледве чути пісню…
(Уля мрійно:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Бренить.
(Мокій з гумором:)
МОКІЙ
— Губа бренить. Так на селі й кажуть: аж губа бренить, так цілуватися хоче.
УЛЯ
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
РИНА
— Серйозно?
УЛЯ
— Серйозно!
РИНА
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. ((До Мокія)) . Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… ((До Улі)) . Які, Улю?..
УЛЯ
— Надзвичайні.
(Рина до Мокія:)
РИНА
— Ти розумієш?
МОКІЙ
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!
РИНА
— Оце ж вона і прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?..
МОКІЙ
— Гм… Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори… На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
РИНА
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, попсованою… ((До Улі.)) Я не знаю, чого тебе це цікавить?
(Уля здивовано:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Мене?..
РИНА
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
МОКІЙ
— Авжеж не однаково! От, наприклад, написи в Звенигорі — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…
(Рина до Улі:)
РИНА
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
(Мокій до Улі:)
МОКІЙ
— Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це? Українська мова і… взагалі?
УЛЯ
— Взагалі страх як цікавить!
РИНА
— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою написано мовою, чи фалшивою… Я гукаю — Улю! Улю!
(Мокій до Улі, приязно:)
МОКІЙ
— Серйозно?
(Уля почервоніла:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно!
МОКІЙ
— А, знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші попадаються, як перекручують українську мову…
УЛЯ
— Серйозно?
МОКІЙ
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. ((Побіг і вернувся, щоб справити чемність).) Вибачте, я зараз… На хвилинку… Такої афішки ви ще… ((Побіг).)
(Рина до Улі:)
РИНА
— А що! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки я забула попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так, ти знаєш, сокирою порубав.
(Уля пошепки:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що ти кажеш?
РИНА
— От на… От що, Улюню! Ти котись зараз просто до його в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у його словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш якогось там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там вже ти сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехристю!
(Уля до люстра. Від люстра під хрест. Тоді раптом стала:)
УЛЯ РОЗСОХА
А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
РИНА
— Попадеш.
УЛЯ
— Ну як? Як? Коли, мені здається, що „стоїть гора високая“ краще за Тичину.
(Рина на мить замислилась, потьмарилась. Раптом обличчя їй засвітилося:)
РИНА
— Прекрасно! — Оце і май на увазі: що тобі подобається, то йому не подобається і навпаки, розумієш?
(Уля добрала розуму:)
УЛЯ РОЗСОХА
— А не помилюся?
РИНА
— Ні!
— Ху! Слава богу.
Сцена 6
(Увійшла мати)
РИНА
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
МАТИ
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…
РИНА
— Як же ти скоротила?
МАТИ
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: Курськ, Корєний, 36. Катострофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди. Все…
РИНА
— Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
МАТИ
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
РИНА
— Та кому телеграма? Корєному ринкові?
МАТИ
— Тьоті ж: Корєний, 36. Катастро…
— Ну що ж тут такого? На Корєному ринку догадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
(Рина за копію:)
РИНА
— Ослице! Дай я допишу!
(Мати вирвала назад:)
МАЗАЙЛИХА
— Я сама!
РИНА
— Дай, кажу!
МАТИ
— Я сама, кажу!
— Папа прийшов…
Сцена 7
(Ускочив Мазайло. Подивився гарячими, надхненними очима:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Дайте води!
— Думав, не переживе…
(Мазайлиха і Рина:)
MAZAILYKHA #RYNA
— Ну?
— Не міняють?
МАЗАЙЛО
— В радіо читають, в анатоміях пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
(Мазайлиха та дочка і собі за серце:)
MAZAILYKHA #RYNA
— Поміняли?
— Не міняють?
МАЗАЙЛО
— Ще як підходив до загсу — думалось: а що як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би. А що як і такий, що що йому до твого прізвища, — до себе він байдужий підчас служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що як такий, думалось, що почне з з діда-прадіда? А що як не той і не другий, не третій?.. А що як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів… ((Випив води).) Од усіх вищезгаданих — середній.
МАЗАЙЛИХА
— Которий же?
МИНА МАЗАЙЛО
— Середній од усіх, кажу! Арихметично-середній, по-моєму. Увійшов…
РИНА
— Хто?
МАЗАЙЛО
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: „Вам чого?“ Я до його і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар: бев-бев-бев… І десь немов як справді пожар — зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: „Вам чого?“ — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище і воно як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: „Вам чого, питаю?“
МАЗАЙЛИХА
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
РИНА
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
МАЗАЙЛО
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я стояв перед ним і мовчав. Мені заціпило…
МАЗАЙЛИХА
— Було б голкою вколотися.
МАЗАЙЛО
— Хтось одвів мене до дверей. Все як в тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщання… Немов не я, немов хтось другий за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Міневрина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Варшиних Самойла Миколайовича — читаю: Засядь-Вовк на Волкова читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов. Повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, що далі симпатичний „Можна!“ Отак, і отак… Ура! — крикнуло серце.
(Рина радісно і разом погрозливо:)
РИНА
— Цс-с-с…
(Показала на двері, де Мокій Мазайло; надхненно, але тихіш:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на великдень… ((Поцілував жінку).) Отак! ((Дочку).) Отак! ((Знов жінку).) І отак!
(Мазайлиха ледве не плачучи з радости:)
МАЗАЙЛИХА
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?..
РИНА
— Було б попросити і нам Алмазова…
(Мазайло немов дириґуючи над якимсь невидимим хором:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
(Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:)
МАЗАЙЛИХА
— Сірєнєв! Сіренський!
РИНА
— Розов! Де-Розе!
МАЗАЙЛИХА
— Тюльпанов!
РИНА
— Фон-Лілієн!
(Мазайло, дириґуючи:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! ((По павзі, погладивши серце).) Думав — не переживе.
МАЗАЙЛИХА
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…
(Мазайло раптом перестав дириґувати. Потемнів:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Він ще не знає?
МАЗАЙЛИХА
— Ні.
(Мазайло з радосним гнівом:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Заставлю! Виб’ю з голови дур укранїський! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно!.. ((Гукнув).) Мокію! Чуєш? Гей, ти!
(Дочка спинила:)
РИНА
— Папо! Покищо йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
МАЗАЙЛО
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне необмежене право змінити не то що своє прізвище — батькове й дідове ім’я й прізвище. Чула?.. Та після цього… Мокію!
ДОЧКА
— Ти, здається, маєш найти собі вчительку?
МАЗАЙЛО
— Правильних проїзношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Баронова-Козино.
МАЗАЙЛИХА
— Яка краса!
(Дочка до батька:)
РИНА
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить підчас лекції демонстрації, скандалу?
МАЗАЙЛО
— Уб’ю!
МАЗАЙЛИХА
— Минасю, яка грубість!
МАЗАЙЛО
— Ну, вигоню з дому.
ДОЧКА
— Ой, папо, ой тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції „правільних проїзношеній“ — Мокій не зна, розумієш? Тимчасом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна…
МУЗАЙЛИХА
— Сестру мою Мотю з Курська.
ДОЧКА
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
(Мазайлиха жахнулася:)
МАЗАЙЛИХА
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в його наш Мокій і вдався! Там такий, що в його кури по-вкраїнському говорять.
ДОЧКА
— Без дядька Тараса! Тьотя й ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
МАТИ
— Та Мотя одна на його подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі.
ДОЧКА
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
(Жінка нервово:)
МАЗАЙЛИХА
— Мино!
ДОЧКА
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
(Жінка погрозливо:)
МАЗАЙЛИХА
— Мин-но!
(Дочка, поцілувавши батька:)
РИНА
Пане Сірєнський! Розов! Де-Розе! Тюльпанов! Ну?
МАЗАЙЛОВ
— Ну, гаразд. На тиждень… ((В люстро).) Все одно я скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй…
Сцена 8
(В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:)
МОКІЙ
… Мазайло Квач, наприклад.
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке ориґінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не то, як якесь заялозене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища ориґінальні, змістовні, колоритні… Рубенсовські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не то, що Богоявленський. Архангельский, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські — Васерман Вода чоловік. Вольф — Вовк. А французькі: Лекок-півень…
(Уля обернулася до Рини:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Ми йдемо в кіно!
↑ До змісту книги

Дія 2

Сцена [1]
(Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):)
РИНА
— Ну, як же ти не знаєш, ой Улю. Ти ж з ним до кіна ходила?
УЛЯ РОЗСОХА
— Вчора і завчора.
РИНА
— Сельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
УЛЯ РОЗСОХА
— Навіть із сиропом…
РИНА
— Печення він тобі купив?
УЛЯ РОЗСОХА
— Аж п’ять, Рино!
РИНА
— До самого дому провів?
УЛЯ РОЗСОХА
— До воріт. Ще й постояв трохи.
РИНА
— І ти не знаєш, як він, — закохався, чи?..
(В Улі аж рум’янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Стривай, Ринко!
(Рина вижидальним голосом:)
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіна воду, я на нього глянула, отак… Він не мене — отак. Сказав, що по-вкраїнському зрачки — чоловічками звуться.
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає. От, каже, де збереглася українська мова.
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як то прекрасно оспівала українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— А як вела його повз тих, що, знаєш, вже лежали, він сказав, як вкраїнська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти…
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— А біля воріт, як вже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке Розсоха? Показав на небо — он чумацький шлях, каже, — в розсохах є чотири зірки, то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в разсохах каже… А тоді подивився мені в очі, глибоко-глибоко…
РИНА
— Ну? Ну?
(Уля зідхнула:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Попращався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи…
РИНА
— Та я тебе про це питаю, Улько, тебе… Ой, яка ж ти дурна, розумієш ?
УЛЯ
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, щоб ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б він тебе отак провожав?
РИНА
— Що я б сказала ?..
УЛЯ РОЗСОХА
— Так.
РИНА
— Коли б я була ти, а ти — я?
УЛЯ РОЗСОХА
— Так.
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
РИНА
— Нуда ж! Бо, коли б я була ти, то теж була б дурна.
(Уля образилась:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Як так, то я тебе більш не питатиму, і ти мене не питай…
РИНА
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься… Бо й я не знаю… Тільки знаєш, що? Мені здається…
УЛЯ
— Ну?
РИНА
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили сельтерську?
УЛЯ РОЗСОХА
— Так.
РИНА
— І біля воріт, як розставались?
УЛЯ РОЗСОХА
— Глибоко заглянув…
РИНА
— Мені здається, що він закохався.
(Уля в люстро:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що ти кажеш, Рино?
РИНА
— От на! Принаймні — закохується. Тільки ти, бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
УЛЯ
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на його вдієш, коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
РИНА
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на його базою, розумієш? Базою… Тим то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі — прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? По новій моді. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!
(Уля перед люстром:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що ти кажеш!
РИНА
— Чудесно, кажу — і кличу Мокія…
(Уля, звичайно, за серце, до люстра:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Рино, хвилинку!..
(Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія: — „Моко! Тебе на хвилинку просить Уля…“ — сама вийшла.)
Сцена 2
(Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книгою, олівцем і сантиметр у руках:)
МОКІЙ
— Гм… це ви?
УЛЯ
— Я… по книжку… А ви думав – хто?
МОКІЙ
— Думав, що це… ви.
(В Улі забреніло в грудях:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
МОКІЙ
— По яку?
(Уля трошки розгубилась:)
УЛЯ РОЗСОХА
— По яку? Взагалі по українську книжку.
(У Мокія забреніло в грудях:)
МОКІЙ
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вами, Улю.
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?
МОКІЙ
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціяльно-економічних?
УЛЯ РОЗСОХА
— Котру можна буде.
МОКІЙ
— Вибирайте.
УЛЯ РОЗСОХА
— Ну дайте… яку ви хочете.
(Мокій зворушено:)
МОКІЙ
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
УЛЯ РОЗСОХА
— А це у вас яка?
МОКІЙ
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
(Уля вже не знала, що далі казати, та:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?
МОКІЙ
— Подивіться.
(Уля подивилась:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
МОКІЙ
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
УЛЯ РОЗСОХА
— Ану, як?
(Мокій піднесено:)
МОКІЙ
— Книжка з золотими берегами. Правда — прекрасно?
УЛЯ РОЗСОХА
— Надзвичайно!
МОКІЙ
— А то іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги,
(Уля щиро:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Прекрасно!
(Мокій зраділо:)
МОКІЙ
— Серйозно?
(Уля цілком щиро:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському „чулкі с розовой кайомкой“? Отакі, як у мене. Ось…
(Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась. Мокій того майже не помітив. Ще більше піднесено:)
МОКІЙ
— Панчохи з рожевими бережками.
УЛЯ
— Надзвичайно!..
(Мокій ще більш запалився:)
МОКІЙ
— Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проїзвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаєм українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово „говорити“ аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
(Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули. Пішла одчиняти Уля.)
Сцена 3
(Вернулась, і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні. Дама до Улі:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене проказати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
УЛЯ
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Помер? Ах, боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій! Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
УЛЯ
— Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу я добре запам’ятала. ((Забурмотіла розгублено)) . Холодна гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях напис: „У дворі злі собаки“, та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Кватиря Зама… Майза… Ах, боже мій, чудне таке прізвище…
МОКІЙ
— Може, Мазайла?
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на друге…
(Мокій аж потемнів:)
МОКІЙ
— Мій папа?.. Прізвище?..
БАРОНОВА-КОЗИНО
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом) . Хоча ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь малоросійське?
(Мокій глухим, здушеним голосом:)
МОКІЙ
— Однині… ((прокашлявся)) у мене папи нема!
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Як? Ви сказали…
(Мокій з натиском:)
МОКІЙ
— Нема, кажу! Нема!..
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ах, боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила… Як же так? ((Забурмотіла розгублено)) . Холодна гора, …ськая вулиця, № 27, „У дворі злі собаки“, кватиря…
Сцена 4
(Увійшов Мазайло. Кинувся до Козино:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Жду вас, жду!
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Вибачте! Вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли…
(Мазайло показав на двері. Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароновій!)
МИНА МАЗАЙЛО
— Так-так… Заходьте. Мокіє! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— І я вже була повірила, що ви померли…
(Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Дуже приємно… ((До Мокія)) . Розумієш?.. ((До Баронової, ще раз вклонившись)) . Вибачте. Заходьте…
(Баронова-Козино заспокоєно і задоволено:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Мерсі!
(Вийшли. Мокій ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:)
МОКІЙ
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції, коли так, жодної лекції правильних проізношеній!
— Так… Бачите тепер, Улю, який я одинокий?
УЛЯ
— Серйозно?
МОКІЙ
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. ((До дверей)) . Так, ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. ((До Улі)) . Не розуміють його краси, а з моєї самотности сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. ((До дверей)) . Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. ((До Улі)) . Як одлюдник в пустині, як копійка у старця, як мізинець в каліки, як…
(Уля захвилювалась:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Сорйозно?
МОКІЙ
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: „Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…“ А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до його можна було примовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
(Уля вже никла жалощами:)
УЛЯ РОЗСОХА
— А як буде у вас подруга, щира і тепла… Навіть гаряча…
МОКІЙ
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати…
(Уля трепетно:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що?
МОКІЙ
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви сельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами…
УЛЯ
— Що?
МОКІЙ
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
(Уля ледве не впала, одскочила:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Он ви що! Не хочу!
(Мокій в наступ:)
МОКІЙ
— Улю! Ви ж українка!
УЛЯ РОЗСОХА
— Боронь боже ! Я не українка!
МОКІЙ
— Українка!
УЛЯ РОЗСОХА
— А нізащо! Ні! Ні!
МОКІЙ
— У вас прізвище українське — Розсоха!
УЛЯ РОЗСОХА
— Ні!
МОКІЙ
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
(Уля спинившись:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Очі?
(Мокій переконливо:)
МОКІЙ
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книга, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка…
— Ось: українці — здебільшого високого росту, стрункі… ((Глянув на Улю)) . А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мущин), довгоногі… ((До Улі)) . Нема гірш, як коротконога жінка! ((Уля непокійно подивилась на свої)) . Ні, у вас українські, Улю… ((З книги)) . З дуже напігментованою кожею, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… ((Подивився на Улю)) . А ви не ймете віри. ((З книги)) . Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі уха… ((Подивився на Улю)) . Як про вас писано…
(Уля розтанула:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що ви кажете?
(А сама непомітно в люстро)
МОКІЙ
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальности пересічний індекс, себто короткоголовість у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців — 83,2, у білорусів — 85,1…
— У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс, Улю.
(Уля серйозно:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?
МОКІЙ
— Науково-серйозно. ((З книги)) . Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 55,18, у білорусів…
УЛЯ
— А скільки у мене?
(Мокій взявся міряти:)
МОКІЙ
— У вас… гм… ((Доторкнувся до грудей)) . Вибачте… у вас тут теж український індекс…
(Уля вдячно заглянула в книжку:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Скажіть, а про родинки тут пишеться? У мене ось родинка на шиї… і ще одна є.
МОКІЙ
— Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан — все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
УЛЯ
— Вірю.
МОКІЙ
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
(Уля тихо:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Українізуйте, Моко.
(Мокій взявши Улю за руку:)
МОКІЙ
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете… що там українкою. Ви станете… більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от… ((Безпорадно замахав руками)) . Над мовою нашою бренять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути… По всіх світах буде чути!.. Та от я прочитаю вам зразок народньої пісні. Ви ще не чули такої…
УЛЯ
— Серйозно?
Сцена 5
(Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.)
Сцена 6
(Мазайло увів Баранову-Козино. Зачинив Мокієві двері. Тоді до Баронової:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Навіть мух я приказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
(Баронова-Козино захвилювалась:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Починати?.. Ах, боже мій, — починати… Може, ви почнете?
(Мазайло теж захвилювався:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Ні, ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
(Баронова-Козино ще гірш захвилювалась:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— За десять років я так одвикла од цього діла, що… Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, боже мій, ну як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці…
(Мазайло захвилювавсь:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Починайте так, як ви починали колись, молодою… У хлопчачій чи в дівчачій гімназії працювали?
БАРОНОВА-КОЗИНО
— В дівочій відомоства імператриці Марії Теодоровни. Боже мій! Тоді ми всі починали молитвою. Пам’ятаєте молитву перед навчанням?
МАЗАЙЛО
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в городському вчилищі молитву співали… Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекцій ще дві години в клясі сидів — без обєда називалось…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— І в нас у гімназії співали… Прекрасно співали. Пам’ятаю слова…
(Мокій, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ах, боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути… Молитва перед навчанням… Невже забула?
МАЗАЙЛО
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, господи!.. Преблагий господи!..
(Баронова-Козино згадала. Очі засіяли, голос сам заспівав:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Преблагій господи, нізпошлі нам благодать…
(Мазайло, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:)
МИНА МАЗАЙЛО
— … духа твоего свято-о…
(Баронова-Козино крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Святаго…
(Мокій, прочинивши двері, засвистів. Проте Баронова і Мазайло доспівали разом:)
BARONOVA #MAZAILO
— … дарствующего і укрепляющего душевниє наші сі-і-ли… даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му нам уче-е-нію возрослі ми тєбє нашему создателю во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утєшеніє, церкві і отєчеству на по-оль-зу.
(Баронова-Козино на такий голос, як колись казали в клясі після молитви:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Садітєсь!
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
(Мазайло сумно:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Навряд.
(Баронова-Козино, розгорнувши стару читанку:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! ((На такий голос, як колись учила)) . Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій…
— Знайшли сторінку сорок сьому?
(Мазайло глуховатим, як колись у школі голосом:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Знайшли.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Читайте вірш „Сенокос“. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
(Мазайло, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим як здавати урока, голосно й виразно:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Пахнєт сєном над лугами…
(Баронова-Козино трошки захвилювалась:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Прононс! Прононс! Не над лу-гамі, а над лу-ґамі. Не га, а ґа…
МАЗАЙЛО
— Над лу-гамі…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Над луґа-ґа!
МИНА МАЗАЙЛО
— Над луга-га!
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ґа!
МИНА МАЗАЙЛО
— Га!
(Баронова-Козино аж вух своїх торкнулася пальцями:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ах, боже мій! Та в руській мові звука г майже нема, а є ґ. Звук г трапляється лише в слові: бог, та й то вимовляється…
(Мазайло раптом у розпач вдався:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Знаю! Оце саме „ге“ і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по йому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не то що чистою руською, а небесною, ангольською мовою.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!
МАЗАЙЛО
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме „ге“ увесь вік мене пекло і кар’єру паламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор… Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилась. Почувши ж з уст моїх ге… ге… — одвернулась, скривилась.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Я її розумію.
МИНА МАЗАЙЛО
— А мене?
БАРОНОВА-КОЗИНО
— І вас тепер розумію.
МАЗАЙЛО
— О, скільки я вже сам пробував у розмові ка-казати… кге.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ґе?
МАЗАЙЛО
— Не міг і не можу… Навряд, щоб і ви навчили мене…
(Баронова-Козино захвилювалась:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ах, боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — ґе… Одним ґе я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику. Ну, скажіть ще раз: над лу-ґамі. Над лу-ґамі.
МАЗАЙЛО
— Над лу-кгами. Над лугами.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ґамі.
МИНА МАЗАЙЛО
— Гами.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ґа.
МИНА МАЗАЙЛО
— Га.
(Баронова-Козино до вух, Мазайло до серця — та разом:)
BARONOVA #MAZAILO
— Ху-у-у!
(Мокій одчинив двері. Тоді голосно до Улі:)
МОКІЙ
— Прочитайте, Улю ((розгорнув книжку і показав, де)) , оцю народню пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.
(Уля, хвилюючись, напружено:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Брат і сестра. Під ґарою над криницею…
МОКІЙ
— Не під ґарою, а під горою… Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.
УЛЯ
— Під ґарою…
МОКІЙ
— Під горою, го!
УЛЯ РОЗСОХА
— Під ґорою, ґо.
МОКІЙ
— Го!
УЛЯ РОЗСОХА
— Ґо!
МОКІЙ
— Де же там, Улю, „ґо“, коли в книзці „го“ стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук ґ подибуємо, хіба що в таких словах, як ((на батьків бік голосно)) ґуля, ґава, ґерлиґа, а то скрізь кажемо г.
(Баронова-Козино раптом стрепенулась:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Стривайте! Стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла… Ось як: читайте і де „ге“ стоїть, там вимовляйте ка, к.
(Мазайло несміливо:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Ка, ки…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Так! читайте!
МАЗАЙЛО
— Пахнєт сеном над лу-камі…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Так! Так!
(Мазайло сміливіш:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Песньой…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Песней.
МИНА МАЗАЙЛО
— Песней душу веселя, баби з к-раблями рядамі…
(Баронова-Козино рівним методичним голосом:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Не з граблямі, а с грап-лямі.
(Мазайло старанно — аж жили напнулись:)
МИНА МАЗАЙЛО
— З караб-лямі…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Та ні! У вас тепер не ге, не ґе… Треба казати не з граблямі, а с граплямі, с… Окрім цього, в руській мові там, де звук б не акцентовано, треба його вимовляти як п: с грап-п-лямі…
(Мазайло обережно, як по камінцях через воду:)
МИНА МАЗАЙЛО
— С крап-лями…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Мі.
МИНА МАЗАЙЛО
— С к-крап-ля-мі рядамі.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Так!
(Мазайло сміливіш:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Ходят сєно шєвєля. Там сухоє убірають мужічкі е-ко кру-ком…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Не єко, а єво!
МАЗАЙЛО
— Як? Та тут же стоїть буква ги, себто к, а не в.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— В інтеліґентній мові вимовляють єво, а не єго, і не є-хо.
(Мокій стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:)
МОКІЙ
— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте г як х. Ну, Улю!
УЛЯ
— Під хорою…
МОКІЙ
— Приблизно так.
(Уля сміливіш:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Під хорою над криницєю…
МОКІЙ
— Улю, як в книжці написано: над криницею, цею, е… ((Раптом)) . Скажіть, Улю, паляниця!
УЛЯ
— Паляниця.
МОКІЙ
— Так! Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак тому, що скоро навчитесь мови.
УЛЯ
— Серйозно?
МОКІЙ
— Серйозно.
(Баронова-Козино до знервованого Мазайла:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— А що таке паляниця?
(Мокій голосно:)
МОКІЙ
— Український білий хліб.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— А я й досі не знала.
МОКІЙ
— Отож і горе, що їсте, а не знаєте… Читайте, Улю, далі.
(Мазайло демонстративно перебив:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— В ажіданьї.
МИНА МАЗАЙЛО
— Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто…стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Так!
(Мазайло голосніш:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Тольки жучка…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Толька жучка…
(Мазайло про себе:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Ага! Це значить жучку звуть Толя, Толька… ((Голосно).) Толька жучка удалая в рихлом сєнє, как в валнах…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Прекрасно!
(Мазайло — Баронова разом, надхненно:)
MAZAILO #BARONOVA
— То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.
((У Баронової-Козино чути „впап’хах“, у Мазайла — „упопихах“.)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ну от! Прекрасно!
(Мазайло зворушено і глибокодумно:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Господи, то-єсть преблагій господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній!
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Запишіть їх — далі ще більш буде!
(Мазайло побожно:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Запишу собі на папері і на серці…
(Сів писати, шепчучи, немов молитву: замість г — к, замість к — в, б — п, о — а… Мокій до Улі:)
МОКІЙ
— Читайте далі.
УЛЯ
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестри-цею…
МОКІЙ
— Так.
(Уля голосніш:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою…
МОКІЙ
— Так.
(Уля голосніш і вільніш:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами…
(Мокій, як дириґент, що почув фалшиву ноту, замахав благально руками:)
МОКІЙ
— М’якше! М’якше! Цьвітами…
(Уля м’ягко:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Цвітами.
МОКІЙ
— Прекрасно.
(Уля зворушено:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Розсіємось цвітами… Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати… ((Крізь сльози).) Оце скажуть, та травиця, що брат рідний та… ((заплакала)) сестриця…
МОКІЙ
— От вам і маєш… Та чого ви, Улю? Чого?
(Уля, плачучи:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне…
(Мокій, сякаючись:)
МОКІЙ
— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь… Скажіть… п’ятниця…
(Уля покірливо:)
УЛЯ РОЗСОХА
— П’ятниця…
(Баронова-Козино до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ах, боже мій! Що це таке?
(Мазайло звівся, як дракон:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Ха-ха-ха! Це по-їхньому зветься українізація!
(Грякнувши що сили дверима, зачинив Мокієві. Уля здригнулася, скочила, зблідла:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Ой, що це таке?
(Мокій, схопивши ручку з пером в одну руку:)
МОКІЙ
— Ха-ха! Зачиняють двері. Це ж русифікація!
(Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став. Важко нависла передгрозова тиша. Мазайло, ледве стримуючись, до Баронової-Козино:)
МИНА МАЗАЙЛО
— З об’єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав ((Почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві)) . Замість к — г, замість г – в, п – б… Наприклад… Наприклад… ((У нестямі)) . Бахнуть сеном єво над лувами?
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ні, ні! Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама… ((Почала, теж заплуталась)) · Замість г – г, замість к – х, б – п… Ах, боже мій, п – б. Наприклад… ((У нестямі).) Граблями єво на воз віламі кідайтє!..
(Тимчасом Мокій до Улі:)
МОКІЙ
— Завтра, Улю, відбудеться друга наша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть. Замість ґ – г, наприклад ((наливаючись гнівом)) під горою, над криницею… ((У нестямі)) . У криницю його! У криницю!..
Сцена [7]
(Убігли мати й Рина. Мазайло до Мокія:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Це мене?
(Мокій до батька:)
МОКІЙ
— Тільки тебе.
МИНА МАЗАЙЛО
— У криницю?
МОКІЙ
— З новим прізвищем!
МИНА МАЗАЙЛО
— З новим прізвищем?
МОКІЙ
— З новим прізвищем! У криницю!
(Мати до Рини:)
МАЗАЙЛИХА
— Чуєш?… ((Трагічно)) . Боже мій: почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити? ((Почувши дзвінка в сінях)) . Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
(Побігли в розпачі у коридор. Тимчасом Мокій до батька:)
МОКІЙ
— Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
МАЗАЙЛО
— Я справді серйозно міняю наше прізвище.
(Мокій вдруге:)
МОКІЙ
— Ти… наше прізвище міняєш справді, серйозно?
МАЗАЙЛО
— Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
МОКІЙ
— Наше прізвище?
МИНА МАЗАЙЛО
— Наше прізвище.
МОКІЙ
— Ти?
МИНА МАЗАЙЛО
— Я.
МОКІЙ
— Мазайло?
МАЗАЙЛО
— Я вже не Мазайло.
МОКІЙ
— Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?
МАЗАЙЛО
— Я? Я тепер покищо ніхто, але я буду…
(Рина з дверей голосно, радісно:)
РИНА
— Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!
(Мати назустріч:)
МАЗАЙЛИХА
— Слава богу! Слава богу! Спасителька наша приїхала…
Сцена 8
(Рина, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:)
РИНА
— … а Мока якось довідався, ви розумієте? І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася…
ТЬОТЯ
— Я розумію… Я так і знала, але… але дозвольте спитати…
(Мазайло поцілував тьоті руки:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Пахнєт сєном над лу-камі… Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію… Як до причастя підходив… І от ((на Мокія)) він! Він!..
(Тьотя поцілувала Мазайла тричі в лоб:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Я розумію. Розумію. Я тільки так і в’являла собі, але…
(Мазайло показав на Баронову-Козино:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Баронова-Козино. Учителька правільних проізношеній…
(Тьотя привіталася:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Ах, я так і знала, але…
(Рина на Улю:)
РИНА
— Моя подруга — Уля Розсохина.
ТЬОТЯ МОТЯ
— Ах, розумію, але…
(Мазайлиха до Мокія.)
МАЗАЙЛИХА
— Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
(Мокій мовчки привітався)
МАТИ
— Отакий, як бачиш, Мотенько!
ТЬОТЯ
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
(Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій затривожились. Мати з переляку перепитала:)
МАЗАЙЛИХА
— А що?
ТЬОТЯ
— І ви отут сидите і не знаєте?
МАЗАЙЛО
— Та що таке?
ТЬОТЯ
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
(Майже всі разом:)
MAZAILO #MAZAILYKHA #RYNA #BARONOVA #ULIA
— Ні…
ТЬОТЯ
— Не бачили, не читали? Харків — написано. Тільки що під’їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: Харків. Дивлюсь — не Харьков, а Харків! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
МАЗАЙЛО
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого ((на Мокія)) . Він знає.
(Тьотя до Мокія:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Та-ак?… Навіщо?
МОКІЙ
— Ах, тьотю! За його тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
МАЗАЙЛО
— Чули? ((До Мокія іронічно).) То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити?
МОКІЙ
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач — отож треба додати…
(Мазайло за серце, як навіжений. Мати ойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух — здригнула. Тьотя до Мокія:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не Харьков, а Харків?
МОКІЙ
— Так!
ТЬОТЯ
— І ти справді за… ((бридливо)) за Квача?
(Баронова-Козино знов пальцями до вух, знов здригнула. Мокій, побачивши все це:)
МОКІЙ
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
(Баронова-Козино мало не спритомніла. Мокій вибіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:)
MAZAILO #MAZAILYKHA #RYNA #BARONOVA
— Ну, що тепер з ним робити? Що?
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ах, боже мій, що?
МАТИ
— Може, проклясти?
МАЗАЙЛО
— Убити, кажу?
РИНА
— Оженити?
(А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:)
МАЗАЙЛИХА
— І в кого він такий удався? У кого?.. Здається ж і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…
РИНА
— Ти ж казала, що він в дядька Тараса вдався.
МАТИ
— Ой, хоч не згадуй. Не дай бог оце трапився б ще він…
(Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулась бліда, перелякана:)
РИНА
— Дядько Тарас приїхав…
(Мати й Мазайло з жахом:)
MAZAILYKHA #MAZAILO
— Що?
— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештовано!
Сцена 9
(Дядько Тарас на дверях:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— А де у вас тут витерти ноги?
(Всіх як заціпило.)
ТАРАС
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі Харків написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає — приступу немає. Здрастуйте чи що!
↑ До змісту книги

Дія 3

Сцена [1]
(Третього дні Рина зустріла Улю на порозі:)
РИНА
— Ой, Улю! Ой, тільки Улю!.. Наступає вирішальний момент. Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію.
(Уля до люстра, як жадобна до води:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Що ти кажеш!
(Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:)
РИНА
— На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде — не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.
— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мущину лише політикою й можна обдурити?
(Уля новим якимсь голосом:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Нічого подібного! Ах, Рино!
(Рина, зачувши цього голоса:)
РИНА
— Що, Улюню? Що?
УЛЯ РОЗСОХА
— Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— Зорію. Правда, прекрасно звучить?
РИНА
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти… Невже ти, Улько, замість закохати Мокія та сама ним, ідійотко, закохалася?
(Уля зашарілась:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Ні, ні…
РИНА
— Як ні, коли ти саме кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському!..
УЛЯ РОЗСОХА
— Та ні!
РИНА
— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала… Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?.. Улю! Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло… Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай, Моку, — ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш!
УЛЯ РОЗСОХА
— Серйозно?
РИНА
— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так… на межі його паси, на межі… Затумань йому голову, захмели, щоб як п’яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!
УЛЯ РОЗСОХА
— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському дружиною зветься?
РИНА
— Ну?
УЛЯ РОЗСОХА
— І знаєш, дружина — це краще, як жінка, або супруга, бо жінка — то значить рождающая, супруга ж по-українському — пара волів, а дружина… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.
(Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:)
РИНА
— Ну, бачу я…
(А Уля вже в захопленні.)
УЛЯ РОЗСОХА
— Або по-українському — одружитися з нею… Це ж не те, що жениться на ней, розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправна стоїть поруч з чоловіком, це краще, як жениться на ней, — ти чуєш? На ней, на…
РИНА
— Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш: не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав…
(Уля хотіла виправитись:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала…
(Рина до неї:)
РИНА
— Са-ма?!.
(Уля од неї в другу кімнату. Побігли.)
Сцена 2
(Із Мокієвих дверей задом вийшов дядько Тарас:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми росейщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово універсал, а ви маніфеста заводите, є слово УНР, а ви Усерер пишете? Га? Га?.. Рідне слово пристрой ви на апарат обернули, а забули, як в народній мові про це говориться? Забули, що без пристрою й блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово просорушка за шеретовку править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані і мова ваша радянська не шеретована…
(Мокій з дверей:)
МОКІЙ
— Нешеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом взялися. Засолодились, дя-дю. Годі! Не завважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати…
(Дядько до дверей:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— З якої? Ви ж свою в югосталь оддали!..
МОКІЙ
— Шовінізм!
(Зачинивши двері, прибив дядькові носа. Од такої несподіванки, од такої образи дядько аж ногами затупав:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Га, питаюсь, га? ((Одійшов).)
Сцена 3
(Увійшли: тьотя Мотя в новому платті, Мазайлиха, Рина, Уля. Дядько Тарас, не помітивши їх:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Українозаторі! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило: Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! ((Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху, дівчат)) . Це я у його питаюсь. ((Іронічно).) А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
ТЬОТЯ МОТЯ
— Та як вони сміють до наших козаків, як до своїх товаришів звертатись?
ДЯДЬКО
— А я ж про що кажу?
Сцена 4
(Увійшов Мазайло. За ним Баронова-Козино. Тьотя Мотя до Мазайла:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, Кубанські, Запорізькі. Тарас Бульба, наприклад…
(Дядько Тарас витріщивсь:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Хто?
ТЬОТЯ
— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив ваш Харківський Наркомос виступати їм і співати по-українському, та ще де?.. У городській опері. Ето… Ето ж просто безобразіє!
(Дядько Тарас нарешті очувся, аж захлинувся:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га?
ТЬОТЯ
— Що?
ДЯДЬКО ТАРАС
— Говорили по-московському?
(Тьотя холодно:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Що з вами!
ДЯДЬКО ТАРАС
— По-московському, га?
ТЬОТЯ
— А ви думали, по-вашому — по-хохлацькому?
ДЯДЬКО ТАРАС
— Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? Виключно по-вкраїнському…
ТЬОТЯ МОТЯ
— Єтого нє может бить!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Га?
ТЬОТЯ МОТЯ
— Єтого нє может бить!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Доводи?
ТЬОТЯ МОТЯ
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада.
(Задзвонив дзвоник. Рина затулила одною рукою рота тітці, другою — дядькові.)
РИНА
— Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли.
(Тьотя з-під Рининої руки до дядька:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
ДЯДЬКО
— Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш. ((пішли))
Сцена 5
(Увійшли комсомольці: один — з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним м’ячем і третій — маленький, куценький з газетою. Роздивились.)
ТОЙ, ЩО З ГАЗЕТОЮ
Та-ак:.. Обставинки суто міщанські.
ТОЙ, ЩО З ТЕКОЮ
Чи варто й ввязуватися?..
ТОЙ, ЩО З М’ЯЧЕМ
Парень просив — треба помогти…
(Той, що з текою, подививсь у люстро. Зробив серйозну мину.)
АРЕНСЬКИЙ
До того ж і темка: зміна прізвища! Та хай собі міняють хоч на Аристотелів, нам що! радвлада не забороняє. Навпаки — потурає та й причинами не цікавиться ніколи.
(Той, що з м’ячем, постукотів пальцем у лоб того, що з текою.)
ТЕРТИКА
Аренський! Навіть Кузьма Прутков сказав: — дивись в коріння речей…
(Той, що з газетою, теж постукотів)
ГУБА
І собі в голову, коли що кажеш. Зміна прізвища у міщанина…
ТОЙ, ЩО З М’ЯЧЕМ
Це ознака здвигу в його ідеології, — раз! І дізнатись про причини…
ТОЙ, ЩО З ГАЗЕТОЮ
Нам буде корисно — два!
Сцена 6
(Увійшов Мокій)
МОКІЙ
Невже прийшли? Спасибі!.. А я бачте заховавсь отут з своєю укрмовою… Сиджу сливе один вдень і в ніч та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш… От… Сідайте! Зараз почнемо ((пішов))
АРЕНСЬКИЙ
Занадто захоплюється мовою.
Боліє. Питання — чого?
ТОЙ, ЩО З М’ЯЧЕМ
А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп’ята, за українську культуру, не бузіть, з мовою, а ти що? Ще й досі „Комсомольця України“ не передплатив. Парню треба помогти! Парня треба витягти!
Сцена 7
(Увійшли: Мокій, тітка, дядько, Мазайло, жінка, Баронова-Кузино, Уля.)
МОКІЙ
Так от… Мої товариші комсомольці… Прийшли…
(Той, що з м’ячем, підморгнув своїм і вдаривши м’ячем об підлогу (Баронова здригнулась), почав.)
ТЕРТИКА
— На дискусію, чи що…
(Виступила вперед тьотя Мотя:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!.. Ах, я завжди казала, кажу і казатиму, що якби мені років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух і комсомолка б з мене вийшла! Ух! ((Повела плечем. Підскочила)) .
(Той, що з м’ячем, звернувся до товариша з текою:)
ТЕРТИКА
— Чуєш, Аренський?
ТЬОТЯ
— Чудове прізвище!
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ідеальне!
(Мазайло побожно зідхнув. Тоді тихо до Рини, до жінки:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Чула? ((Побожно)) . Аренський!
(Той, що з м’ячем і куценький, зачувши це, порекомендувались, вмисне акцентуючи свої прізвища:)
ТЕРТИКА
— Тертика.
(Баронова-Козино здригнулась мов од електричного струменя)
ТЬОТЯ
— Як?
(Тертика, вдаривши м’ячем об підлогу, і куценький виразно:)
ТЕРТИКА
— Іван Тертика. ((Баронова-Козино здригнулась)) .
ГУБА
— Микита Губа. ((Баронова-Козино зблідла)) .
(Дядько Тарас до Тертики:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика…
ТЕРТИКА
— Батько мій Максим…
ДЯДЬКО ТАРАС
— Був на Запоріжжі курінним отаманом…
ТЕРТИКА
— І тепер на Запоріжжі, та тільки він — робітник-металіст і отаманом не був…
ДЯДЬКО ТАРАС
— Та ні… Курінним отаманом Переяславського куреня славного війська запорізького, низового на початку XVII століття.
ТЕРТИКА
— Не знаю.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Дуже жалько!
(Тьотя зацокотіла каблучкою об графін:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку. Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала, щоб ви знали таке глибокодумное місце: життя — то є все… І оце воно мені зараз чомусь згадалося: життя — то є все… Так! ((Трошки задумалась, покивала головою, зідхнула)) . Життя — то є все… Пропоную, товариші, обрати президію. ((Поспішаючись)) . Гадаю, годі буде одного предсідателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого?
(Рина, поспішаючись:)
РИНА
— Тьотю Мотю!Тьотю Мотю!
(Мазайло, поспішаючись:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Просимо!
(Баронова-Козино до тьоті, поспішаючись:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Вас просимо!
ТЬОТЯ
— І просила ж, ще вчора просила, щоб мене не вибирали… ((Поспішаючись)) . Життя — то є все. Заперечень нема? — нема!.. Прошу до порядку! ((Зацокотіла каблучкою)) . Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди… Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошему. Їй-богу!..
(Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись, Губа раптом запропонував:)
ГУБА
— Тертику! ((Баронова-Козино здригнулась).)
ТЬОТЯ
— Що?
ГУБА
— Тертику на голову пропонуємо ми. ((Баронова-Козино здригнулась).)
ТЬОТЯ
— Дозвольте. Як це так… Аджеж на голову мене вже обрано… Принаймні, заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?
ГУБА
— Просимо проголосувати!
ТЬОТЯ
У вас то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті до Курська єсть?
ГУБА
— Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь! ((Тертика прибив м’ячем).) Не всякій тьоті Моті…
ТЬОТЯ
— Будь ласка! Я зголосую… Хто за Тертику на голову, будь ласка… Один, два, три, чотири… ((встромила гострі свої очата в дядька Тараса).) Ну?
ДЯДЬКО
— Не з тих Тертик… Утримуюсь.
(Уля, що ввесь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку. Рина до неї:)
РИНА
— Улько! Ти що?
УЛЯ
— Ой… ((Тихо).) Помилилась…
ТЬОТЯ
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири…
ДЯДЬКО
— Хоч і є така приповідка: „Як єсть, то й пані старій честь“ — проте утримуюсь.
(Рина до Улі:)
РИНА
— Улько! Та ти що? ((Уля піднесла руку))
ТЬОТЯ
— П’ять! Більшість!… Будь ласка… Хотіла по-милому, по-хорошему, а тепер… ((Грізно зацокотіла каблучкою)) . Будь ласка, дискусія починається!.. Дискусія починається і слово маєш ти, Моко!
МОКІЙ
— Я?
ТЬОТЯ МОТЯ
— Ти. Будь ласка!..
МОКІЙ
— Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусію, а ви мене.
ТЬОТЯ МОТЯ
— Слово маєш ти!
МОКІЙ
— Та чому я?
ТЬОТЯ
— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній кватирі своїм коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа правильних проїзношеній, ще й до того видумав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціятиву, за такий маштаб, за те, що він прагне стати, ну просто порядочним человєком, ти хотів його…
(Мазайло не видержав:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Утопити в криниці!
ТЬОТЯ
— У сепаратній криниці.
МАЗАЙЛО
— З новим прізвищем!
ТЬОТЯ
— Із загсівським прізвищем ((Дядько про себе: Попавсь у матню!))
БАРОНОВА-КОЗИНО
І з руською хрестоматією Овчинікова.
(Мокій спалахнув:)
МОКІЙ
— Ага, так ви он що! Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово!
МАЗАЙЛО
— Я забираю слово!
(Обидва разом, немов шаблями:)
МОКІЙ
— Я!
МИНА МАЗАЙЛО
— Я!
МОКІЙ
— Ти?
МИНА МАЗАЙЛО
— Ти?
(Тьотя поцокотіла каблучкою:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Я сказала — будь ласка, слово має Мокій.
МОКІЙ
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши у нас українського лікнепу, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну гору на перший ступінь української грамотности, тоді на другий ступінь грамотности, потому негайно до інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську…
(Губа підказав:)
ГУБА
— Буржуазну…
МОКІЙ
— Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості… Щоб ми вийшли на високості… На високості…
(Дядько Тарас підказав:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Національн…
(Губа поправив:)
ГУБА
— Інтернаціональ…
(Тьотя додала.)
ТЬОТЯ МОТЯ
… но-руської…
(Тертика міцно м’ячем, аж Баронова-Козино ойкнула:)
ТЕРТИКА
— Інтернаціональної!
МОКІЙ
— На високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холодній горі замість українського лікнепу якогось інститутика старих клясних дам, за програмою: на ґарє ґусі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою…
МАЗАЙЛО
— Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
(Мазайлиха налила і дала йому води. Поки він пив, тьотя увірвала Мокієву промову. Задихано:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, — невже ж ти не руська людина?
МОКІЙ
— Я — українець.
ТЬОТЯ
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як всі росіяни?
МОКІЙ
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…
ТЬОТЯ
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…
(Мазайло випивши води:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
ТЬОТЯ
— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
МАЗАЙЛО
— Частина — наші малороси, себто руські…
ТЬОТЯ
— Ну?
МАЗАЙЛО
— А частина, з’явить собі, галичани, себто астріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
ТЬОТЯ
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепер я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
ДЯДЬКО ТАРАС
— Зрозуміла, слава тобі господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника… ((Розгорнув свою записну книжку).) Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую… ((Надів окуляри)) . Ось… Поросята на базарі по руб тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лавріна Зизанія Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутреник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста… А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова!
МАЗАЙЛО
— Мені слово!
МОКІЙ
— Мені, — я ще не скінчив… Галичина наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…
ТЬОТЯ
— Слово даю Мині.
(Мокій до батька:)
МОКІЙ
— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандарів і царського міністра Валуєва… Ти — Валуєвський асистент, папо!
(Мазайло, взявшись за серце і заплющивши очі, немов прислухаючись:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Нікому на вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному…
МАЗАЙЛИХА
— Цс-с-с..
(Тьотя з тривогою:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Кому?
МАЗАЙЛО
— Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце.
ГУБА
— Це значить — воно у вас хворе.
(Тертика прибив м’ячем:)
ТЕРТИКА
— Оце факт!
ГУБА
— А наші всі пролетарські органи і в першу чергу голова наша — партія навпаки… Передчувають і реально знають, що вийде.
(Тертика м’ячем:)
ТЕРТИКА
— Капітальний факт!
ТЬОТЯ
— Ви серйозно, чи по-вкраїнському?
(Тертика бах ногою м’яча:)
ТЕРТИКА
— По-більшовицько-українському! ((М’яч ударився об тьотю. Ойкнули всі).)
— Простіть, мадамко… Я не хотів цього… Це сам м’яч якось вирвався і бузонув вас…
(Тьотя стямившись, — до люстра, до Тертики:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Подивіться — я вся стала біла!
ТЕРТИКА
Вибачте!.. Ви й до цього була біла.
ТЬОТЯ
— Проте я не злякалася, ні! І не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте — не злякаюсь! Будь ласка! Будь ласка!
МАЗАЙЛО
— А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціяла, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!
МОКІЙ
— Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише селян українців, хто?
ТЬОТЯ
— А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
(Дядько Тарас аж підскочив:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Га? Наші селяни — не українці? Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу більш терпіти… ((Став пити воду і захлинувся))
(Губа до Мазайла:)
ГУБА
— Невже ви справді не вірите?
МИНА МАЗАЙЛО
— Не вірю!
ГУБА
— Радянській владі не вірите? Партії?
(Мазайло замість відповіді став пити воду)
(Дядько Тарас, прокашлявшись після води:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Наші селяни — не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видерже, не тільки я. Вимагаю слова! Слова мені!
(Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Слово маю я! ((Теж захвилювалася, випила води).) Милії ви мої люди! Яка ж у вас провінція, ах яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?
МОКІЙ
— Так.
(Дядько Тарас (про себе))
ДЯДЬКО ТАРАС
— Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда… ((Загарчав)) Гм!
МОКІЙ
— Так! І партійці, і комсомольці.
ТЬОТЯ
— Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі „Дні Турбіних“ (я бачила в Москві). Ах, мої ви милі, милі „Дні Турбіних“. Це ж така розкіш, така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони… Ха-ха-ха… трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, — бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? — жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі… Альошу, милого благородного Альошу, вбили, та як убили!.. Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала… ((Утерла сльози)) . І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в „Днях Турбіних“ Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна…
(Мокій, Губа, Тертика, навіть дядько Тарас:)
MOKII #HUBA #TERTYKA #TARAS
— Що-о?
(Тьотя хитро:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— СРСР…
(Губа до Тертики:)
ГУБА
Баба з кованим носом!
ТЬОТЯ
А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені. Невже і ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що акушерка по-українському — пупорізка? Пупорізка? Ха-ха-ха… Невже адвокат по-вашому — брехунець, а на лампу ви кажете лямпа, а на стул — стілєць? Хі-хі-хі — стілєць!
(Тут як не вихопиться дядько Тарас:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— А по-вашому, по-он-ому, вішепоіменованому не по без-воз-мез-дно у французів бла-го-прі-об-рє-тє-но-му, а по істинно — по-расєйському як буде акушерка? По-нашому повитуха, а по-вашому як?
ТЬОТЯ
— Акушерка.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Нічого подібного! Акушерка слово французьке, адвокат — латинське, лямпа — німецьке. По-нашому білет — квиток, а по-вашому як?
ТЬОТЯ
— Білет.
ДЯДЬКО ТАРАС
— А дзуськи! Білет — слово французьке. Думаєте — комод ваше слово, гардина, кооператив або вагон? Матерія — думаєте ваше слово, овальний, роза або машина? Навіть гармоніка і то не ваше слово.
ТЬОТЯ МОТЯ
— Шовінізм!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово! Половина слів у вас — позичена…
ТЬОТЯ МОТЯ
— Коли на те пішло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк додатково-перерепаному як буде комод?
ТАРАС
— Одіжник!
МОКІЙ
— Нічого подібного! Комод — і по-нашому комод.
ТЬОТЯ
— А кооператив? Вагон?
ТАРАС
— Кооператив? Кооператив… Кооператив… Гм… Підождіть, я придумаю…
МОКІЙ
— Так і буде кооператив.
ТЬОТЯ
— Ага! Так і ви крали?
ТАРАС
— Хоть і крали, та не ховались. Украли у німців лямпу, — кажемо: лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь лам-пу. ((Грубо)) . Лампа!
ТЬОТЯ
— Ми хоть крали, та переробляли. Украли у німців штуль — зробили з його стул. А вам ліньки було й переробити. Украли у німців лямпу, так всім видко, що крадена. ((Грубо)) . Лямпа.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Ви і в нас крали.
ТЬОТЯ
— Ви у нас.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Ви!
ТЬОТЯ МОТЯ
— Ви!
ГУБА
— Ви, може, й крали, та ми тепер не крадемо одне в одного. Свої слова робимо: там октябрь — у нас жовтень, там совєти — у нас ради. ((До Тертики).) Правда, Ваню?
(Тертика м’ячем.)
ТЕРТИКА
— Факт. ((Дядько Тарас до тьоті: Не давайте слова!)) .
ГУБА
— Там Волховстрой, у нас — Дніпрельстан, правда, Ваню?
(Тертика м’ячем.)
ТЕРТИКА
— Капітальний факт. ((Дядько до тітки: Не давайте! Голосуйте!))
ГУБА
— І дуже раді будемо, коли німці за стільця та за лямпу візьмуть наші слова — октябрь, наприклад, і жовтень разом.
(Тьотя каблучкою:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Годі! Годі! Я вам слово не давала. Є пропозиція скінчити дискусію. Заперечень нема — нема.
МОКІЙ
— Що?
(Губа аж підскочив:)
ГУБА
— Що-о?
(Тертика з м’ячем націливсь.)
ТЕРТИКА
— Що-о-о?
ТЬОТЯ
— Голосую! Хто за таку пропозицію, щоб скінчити дискусію?
— Один, два, три чотири… чотири…
ДЯДЬКО ТАРАС
— Голосую за пропозицію з додатком, щоб трохи згодом мені одному дали слово.
ТЬОТЯ
— П’ять! Хто проти?… ((Почислила).) Чотири. Дискусію закінчено. Маю пропозицію: — змінити прізвище Мазайло на друге, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище — тому премія: три поцілунки. Жінку цілує уподобний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина
— Ще які будуть пропозиції?
МОКІЙ
— Маю пропозицію: прізвище Мазайло не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач… ((Баронова-Козино здригнулась))
ДЯДЬКО ТАРАС
— А дайте мені слова!
ТЬОТЯ
— Жодного слова! Дискусію закінчено.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Та я ж голосував з додатком.
ТЬОТЯ
— Жодного додатку! Пропозицію…
(Тимчасом поміж Тертикою й Губою відбулось на швидку мімічне, на одних мигах „засідання“ комсомольської фракції. Тому на запитання тьотине Губа подав таку пропозицію:)
ГУБА
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціялізму поміж вільних безклясових людей поведуться зовсім другі, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ.
ДЯДЬКО ТАРАС
— А як?..
ГУБА
— А просто так, що кожний член великої, всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш № 35-51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35-51-шим, що нумер його трудової книжки, особистого телефона, аеро-мотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35-51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища Мазайло, тим паче, що воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам Ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло: Квач, по складах видно, — трудового походження — Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або, принаймні, робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер в народньому господарстві більш корисні, ніж, скажімо, губна помада.
ТЬОТЯ МОТЯ
— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто, щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один ((на себе)) два, три, чотири…
(Рина до Улі, що не підняла руки:)
РИНА
— Улько-о!
УЛЯ
— У мене рука болить… Веред…
РИНА
— Який веред? Де?
УЛЯ РОЗСОХА
— Отут, на правій руці… Отут під пахвою.
РИНА
— Ліву підніми!
УЛЯ РОЗСОХА
— Лівою не можу.
(Тьотя і Рина засичали на неї:)
MOTIA #RYNA
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю, я за. Милая, скажіть…
УЛЯ
— Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу, і, крім того, мені треба негайно вийти… ((І рвучко, не спиняючись, вибігла).)
ТЬОТЯ
— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за вашу резолюцію голосує, — підніміть руки! Один, два, три, чотири…
ДЯДЬКО ТАРАС
— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п’ять…
(Тьотя Мотя побачила, що лихо — вийде чотири на п’ять:)
ТЬОТЯ МОТЯ
Будь ласка. Маєте слово.
(Дядько Тарас, не поспішаючись вийняв записну книжку і, заглядаючи в неї, почав:)
ДЯДЬКО ТАРАС
Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до себе Україну, — од Москви, од Турків, од Польщі. Богдан скликав раду ((зазирнув у книжку)) в Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостиниці московські…
(Раптом тьотя:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Вибачайте!
— Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце… ((Розгорнула свою записну книжку)) . Року 1918 носив у Києві жовто-блакитного… Зрозумів? ((Одійшла)) Дядько Тарас голосує за мою…
(Дядько Тарас раптом одкликав тьотю Мотю, по секрету їй:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— А ти роззуй очі та прочитай ось це. ((Показав у свою книжку).) Року 1919 носила біло-синьо-червоного…
ТЬОТЯ
— А я скажу — під біло-синім носила червоного. Червоний зостався… ((Одійшла).)
(Дядько Тарас до Губи. Очманіло:)
ДЯДЬКО ТАРАС
Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархім Губа — бив ляхів року 1648-го?..
ГУБА
Мій батько Пархім бив шляхту року 1920-го.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Ху-х… ((До всіх).) Так ото я й кажу. „Було колись на Вкраїні. ((Зідхнув).)
ТЬОТЯ
— Дядько Тарас пристає на мою пропо…
ДЯДЬКО ТАРАС
— Тільки з умовою: — подумай Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…
(Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман окрили посивілу голову. Окрили, заскакали. Заскакав якийсь дід-запорожець. Забреніла мелодія: — Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він: пу-гу:)
ДІД-ЗАПОРОЖЕЦЬ
— Пу-гу! Чи не видно бува наших з Великого лугу?
(У Мазайла волосся догори полізло:)
МАЗАЙЛО
— Хто ви?
(Дід заскакав, шаблею іржавою забряжчав:)
ДІД-ЗАПОРОЖЕЦЬ
— Я — твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати… ((Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем).) Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як шли козаки на чотири поля — мазав, як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєшь?!.
(Музика перейшла на скрип. Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем:)
ДІД-ЧУМАК
— Як пу-гу, то й пу-гу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? ((До Мазайла)) . Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без соли ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!.
(Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача:)
ДІД-СЕЛЯНИН
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?!.
(Десь в далині появилась невідома постать з телефоном, на аеро-моторі, під № 31-51. Заскакала, заговорила в гучномовець:)
ПОСТАТЬ З ТЕЛЕФОНОМ
— Ало! Ало! Мої предки з великого лугу! Одміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!
(Дядько Тарас казав Мазайлові:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Уля втекла і я, мабуть, буду п’ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь Маз залиш! Га?
(Мазайлові здалося, що замість дядька Тараса він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож коли Тарас торкнувся рукою Мазайла, тому показалося, що цей дід задавить його. Скочив і не своїм голосом:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чипайте мене, діду, не чипайте, боже мій, боже мій…
ТЬОТЯ
— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Хто проти? Один, два три… ((Рина, Баронова-Козино заплескали).) Оповіщаю конкурс.
(Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова-Козино, Мазайло, дядько Тарас. Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували:)
МАЗАЙЛИХА
— Мазов!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза. А по-моєму кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
РИНА
— Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще — Мазеленський.
ДЯДЬКО ТАРАС
— Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.
МАЗАЙЛИХА
— Де-Мазе.
ТЬОТЯ
— Де-Мазе — це на французький штаб, а ми люди, слава богу, руські.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Рамзес! Клясичне прізвище!
ТЬОТЯ
— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га?
ДЯДЬКО ТАРАС
— А де корінь маз? Геть Рамзесова! Кореня нема!
МАЗАЙЛИХА І БАРОНОВА-КОЗИНО
— Фон-Мазел! Рамазай-Арзамасов!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Краще — Мазайловський. ((Нишком: похоже на гетьман Виговський).)
(Тьотя на Тараса)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Польське прізвище і хто ж пропонує?
ДЯДЬКО ТАРАС
— Ну, тоді Мазайлович. ((Нишком: гетьман Самойлович)) .
ТЬОТЯ
— Щоб було похоже на Моїсей Мазайлович, що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує — нізащо!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Мазайленко! Мазайленко. ((Нишком: гетьман Дорошенко).)
ТЬОТЯ
— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
РИНА
— Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазєнін! Мазєнін!..
ТЬОТЯ
— Прекрасно! Геніяльно! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
(Мазайло зворушено, аж задихнувся:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Дєті мої!
(Баронова-Козино поправила:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Деці мої…
МАЗАЙЛО
— Деці мої! Я б всі ваші прізвища, всі забрав би на себе і носив. Проте, можна тільки одне носити, і мені здається, — Мазєнін найкраще.
(Тьотя і вся її партія крикнули — ура.)
↑ До змісту книги

Дія 4

Сцена [1]
(Четвертого дня прибігла Уля: Зворушена. Весела.)
УЛЯ РОЗСОХА
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
РИНА
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
УЛЯ
— Учора ввечері пішли ми в сквер… Ні, постривай не так… Пам’ятаєш, Я тобі розповіла… ((Спинилась)) . Мока вдома?
(Рина кивнула головою:)
РИНА
— До бібліотеки збирався йти…
(Уля радісно:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Невже! ((Пальчиком)) . От!.. ((Хвилюючись, але тихше)) . Пам’ятаєш, я тобі розповіла, як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв…
РИНА
Пам’ятаю. Ну?
УЛЯ
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, — чи не зна він всього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці шістьсот сорок сьомій. Дивлюсь — під ними примітка: Чуб., римське п’ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартирі нема, так він по бібліотеках гріється — дізналася. Чубинського том п’ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… І от учора ввечері, у сквері я стала перед Мокою та:
Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер на звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книзі 18749, том п’ятий. Боже, Рино, як би ти бачила… Затремтів увесь, запалав… ((Рина радісно: затремтів!)) Стиснув мені руки, в очі дивився: Улю, каже, Улю… ((Рина: Улю, каже, Улю!)) . Давайте разом… ((Рина аж пригорнула Улю: Давайте разом!)) читати.
(Рина одскочила злісно:)
РИНА
— Ха-ха-ха.
УЛЯ
— Давайте разом жити…
(Рина перестала:)
РИНА
— Ну?..
УЛЯ
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Не проживу…
РИНА
— Так і сказав?
УЛЯ
— Точнісінько так! А в самого аж сльози забреніли.
(У Рини виблиснувся новий план.)
РИНА
— Так! Прекрасно… ((До Улі)) . Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки… Розумієш?
(Уля здивовано:)
УЛЯ РОЗСОХА
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
РИНА
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
УЛЯ
— Рино!
РИНА
— Не сьогодні, завтра буде опубліковано в газеті, наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
УЛЯ
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець…
РИНА
— Улько! Ти мусиш!..
УЛЯ
— Не можу! Я… я сама вже українка…
(У Рини трохи не вискочили очі:)
Сцена 2
(Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:)
MOTIA #MAZAILYKHA
— Що? Що-о?.. Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
РИНА
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
УЛЯ
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
ТЬОТЯ МОТЯ Й МАЗАЙЛИХА
— Ноги?
— Но-ги?
РИНА
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
УЛЯ
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки — в антропології сказано, от… ((Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнили на свої)) .
РИНА
— Це він тобі паморки ногами та антропологіями забив… Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
ТЬОТЯ
— Бачте, — він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину нарешті, він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…
МАЗАЙЛИХА
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас укра-їні-за-а-цію…
ТЬОТЯ
— Боже!.. По-моєму прілічнєє бить ізнасілованой, нєжєлі українізірованой. ((Одійшла)) .
РИНА
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або-або… Все!..
ТЬОТЯ
— Або-або!
МАЗАЙЛИХА
Або-або!
(Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома виміряти свої ноги (чверткою на пальцях), Рина вигулькнула з дверей:)
РИНА
Тьотю!
(Тьотя зашарілася:)
ТЬОТЯ МОТЯ
Я зараз… Це у мене підв’язка спала…
(Пішла до Рини. Причинила двері:)
Сцена 3
(Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку:)
МОКІЙ
— Дуже радий, Улю, що навідала мене у моїй Холодногорській пущі. От… Дуже!.. А я, знаєте, учора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав… І знаєте… Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
Як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги
засвіти по діброві, —
Покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
УЛЯ
Я їду жити до тітки… в Одесу, Моко.
(Мокій приголомшений:)
МОКІЙ
— Як це… до тітки в Одесу?!
УЛЯ
— Так… в Одесу, до тітки… жити…
(Мокій глухо:)
МОКІЙ
— Серйозно?
УЛЯ
— Серйозно… Заставляють…
МОКІЙ
— Хто?
УЛЯ
— Різні тьо… обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія…
МОКІЙ
— По-українському — необорні перешкоди, кажуть.
(Уля з натиском:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Так… З одного боку, необорні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
МОКІЙ
— Як же це так!.. Раптом до тітки, жити, та ще й в Одесу… ((По павзі)) . Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, а нікогісінько нема.
(З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с… нуш-ш… Уля щиро, з болем:)
УЛЯ РОЗСОХА
— Моко!.. А ви б могли зробити… щось, щоб я зосталася?
МОКІЙ
— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..
УЛЯ
— Що?.. Прощайте!..
(З-за дверей проповзло шипіння. Мокій глухо:)
МОКІЙ
— Улю!.. Можна вас… хоч тепер… поцілувати?
УЛЯ
— Аж тепер!.. Ах ви ж… ((Крізь сльози)) . Як по-українському — разіня, нєдогадлівий…
МОКІЙ
— Ну, недомека…
УЛЯ
— Поцілуйте ж, недомеко милий…
(Мокій незґрабно, але палко й міцно поцілував Улю. Тоді зворушено:)
МОКІЙ
— Скажіть, Улю… Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!..
УЛЯ
Що?.. ((Нависла мертва тиша. Улі прорізалась біля губ перша зморшка гострої печалі).) Ні! Прощайте!..
(Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.)
Сцена 4
(Ускочили прожогом тьотя, Рина і Мазайлиха. Тьотя до Рини:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити…
(Рина була кинулась, але вернулась:)
РИНА
— Скажіть краще ви, тьотю…
(І тьотя була кинулась, але теж стала, махнула рукою:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент!.. Такого моменту вже не буде. ((Мазайлиха заплакала).)
Сцена 5
(Ускочив напіводягнений Мазайло в газетою в руках:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!..
ВСІ РАЗОМ
— Де?
РИНА
— Невже, папо?..
МАЗАЙЛИХА
— Господи!
МАЗАЙЛО
— Ось!.. ((Істерично).) Обережно, не порвіть! Ось… Ось… Харківський Окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте… В очах райдуги, метелики, луки… Пахнєт сєном над лукамі!..
(Тьотя взяла у Мазайла газету:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Дайте, я прочитаю…
МАЗАЙЛО
— Обережніше, не помніть! Не помніть!
ТЬОТЯ УРОЧИСТО:
— Харківський Окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу Законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. ((До Рини)) . А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…
РИНА
— Тьотю, яка ж радість!.. Баби с к-рап-лямі рядами…
МАЗАЙЛИХА
— Ходят, сєно шевєля… ((засміялась, заплакала).)
Сцена 6
(Увійшов дядько Тарас:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Цікаве що в газеті, чи як? ((На його ніхто не звернув уваги).)
МАЗАЙЛО ДО ТЬОТІ:
— І з’явіть ви собі, як я зразу одшукав… Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати ((узявся руками за серце, немов стиснув йому руку)) , як ти моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці внизу!.. ((Стиснув ще міцніш).) Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірают мужичкі є-во кру-ком…
ДЯДЬКО ТАРАС
— Гм… Невже таки опубліковано! Га?
(Знов ніхто на дядька уваги.)
МАЗАЙЛИХА
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають…
РИНА
— Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині я Рина Мазєніна!
МАЗАЙЛИХА
— Лина Мазєніна!
МАЗАЙЛО
— Мина Мазєнін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом…
ДЯДЬКО ТАРАС
— Га, питаюся?
ТЬОТЯ МОТЯ
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиція — газету завести у рямці…
РИНА
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета, на горищі… Ура-а!
(Тьотя Мотя узяла газету:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— В рямці! Всім нам прибратися і, врочисто по-здоровивши хрещеника, пообідати… ((Пішла і, проходячи повз дядька Тараса, весело, жартливо показала на його).) Ну!.. В ажіданьї конь убогій, точно вкопаний стоїть… Ха-ха-ха. ((Вийшла).)
МАЗАЙЛО
— Уші врозь, ду-кою но-кі… Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний мій парадний сюртук.
(Став перед люстром. Рина і Мазайлиха побігли.)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось Мазайленко з корня маз вийде, а вийшов Мазенін. П’ять на п’ять було! Ой, дурень я, дурень!.. ((пішов, ухопившись за голову).)
Сцена [7]
(Убігла Мазайлиха з сюртуком.)
МАЗАЙЛИХА
— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра… Крім того, може знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть… Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто, стоя спіт…
(Поцілувавши чоловіка, побігла)
МАЗАЙЛО САМ
— Однині я — Мина Мазенін. ((Став перед люстром).) Здрастуйте, Мазенін, Мина Марковичу! ((Привітався на другий голос).) А-а, добродій Мазенін? Моє вам!.. ((Ще привітався на третій голос).) Товаришу Мазенін! Здрастуйте!.. ((Ще привітався).) Здоров був Мазенін! Зайдімо?.. Гм ((помріяв трошки).) Ви не знайомі? ((Подавши комусь руку).) Дуже приємно — Мазенін ((уклонився).) Будь ласка, ви часом не Мазенін? ((кивнув головою).) Так, я Мазенін!.. ((офіційним голосом).) Ваше посвідчення, громадянине! ((Тоді немов подав комусь посвідчення).) Будь ласка! Мазенін! ((Тоді з офіційного на м’якший).) Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазенін… ((Ситим голосом).) Були там Вішньов, Спаський, Де-Розе, Мазенін…
Сцена [8]
(Убігла Мазайлиха:)
МАЗАЙЛИХА
— Рина вже дістала з горища ряму… Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..
(Замріяний Мазайло машинально застібнув штани і знов до когось:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазенін з дружиною. Здрастуйте!.. ((Підвів до когось жінку).) А це моя дружина.
МАЗАЙЛИХА
— Ах, Мазеніна… А тепер, Минасю, я… Це мій чоло…
(Мазайло перехопив:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Ні, не так… ((Немов подзвонив і тоді немов до покоївки).) Тут живуть Мазеніни?.. Будь ласка…
МАЗАЙЛИХА
— А ще краще так… ((Немов вітаючись і цілуючись з кимсь).) Прошу ласкаво, заходьте… Це мій чоло…
(Мазайло вклонився:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Мазенін! Ні, краще так: вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазеніна!..
МАЗАЙЛИХА
— За мадам Мазеніну! За Килину Трохимівну Мазеніну!.. ((випила).)
Сцена [9]
(Тимчасом через кімнату перейшов, нікого не бачачи, нічого не помічаючи, дядько Тарас.)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Дурень же я дурень!
(Мазайло теж нічого не помічаючи, немов випивши:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Вип’ємо, Мазенін, га?
(Мазайлиха, кокетуючи пальчиком:)
МАЗАЙЛИХА
— Мадам Мазеніна!.. Випийте…
Сцена [10]
(Вскочила Рина:)
РИНА
— Тьотя вже заводить газету під скло. Ви ско… Та на віщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла? Теж розстібнулася…
(Мазайло замріяно:)
МИНА МАЗАЙЛО
— Слово має Мина Маркович Мазенін.
(Мазайлиха замріяно:)
МАЗАЙЛИХА
— Вам скільки аршин, мадам Мазеніна?
МАЗАЙЛО
— Браво! Хай живе Мазенін!..
МАЗАЙЛИХА
— Ці квіти й конфекти однесіть, будь ласка…
(Рина замріяно:)
РИНА
— Рині Мазеніній…
МАЗАЙЛО
— Чули? Помер Мазенін, Мина Маркович…
МАЗАЙЛИХА
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…
РИНА
— І дочка — Мазеніни…
(Замислились)
Сцена [11]
(Через кімнату перейшов, нікого не бачачи й нічого не помічаючи, дядько Тарас:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Ой-ой-йо же дурень!
МАЗАЙЛО
— На цвинтарі пам’ятник золотими буквами: — Тут спочиває прах Мини Марковича.
МАЗАЙЛИХА
— Мазеніна.
МАЗАЙЛО
— Або просто: Тут — Мазенін…
РИНА
І наша вулиця — вулиця Мазеніних.
(Обнялися втрьох і од щастя заплакали.)
Сцена [12]
(Увійшла тьотя Мотя:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско… Та що з вами, милії ви мої, люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
МАЗАЙЛО
— Це ми з радости… Ну, якось не віриться, чи давно було: Мазайло-Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна… І от ми — Мазеніни, і от я нарешті — Мазенін!
(Тьотя й собі слізку зронила:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та жаль не модне тепер… От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім друга річ…
(Увійшов дядько Тарас:)
ДЯДЬКО ТАРАС
Та який же дурень!.. ((Побачив, як обнялися тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина).) Так… Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги, — ну, а собі за це будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не то що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п’ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть… Ну, то я послі прийду… Так оце і я тепер спитаю ((сумно-лукаво)) я вам ще не потрібний?
ТЬОТЯ
— Ні!.. ((до Мазайлів).) Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
(Дядько Тарас услід:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Ну, то я послі прийду.
ТЬОТЯ
— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчините двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Марковича… Будь ласка!.. ((пішли).)
(Дядько Тарас од образи зна, що робити. Постукав Мокія:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Тобі я ще не потрібний?
Сцена 13
(Виглянув Мокій:)
МОКІЙ
— Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні.
(Тоді дядько Тарас у люстро:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— А собі ти ще потрібний? ((Подивився і почав сам себе в люстро лаяти).) П’ять на п’ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дурепенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
— Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж я і зачиню за вами і в першу чергу за тобою, радянський українце. Ох і зачиню ж!..
— Ага-а!
Сцена 14
(Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток. Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Так…
(Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Гм… Підождіть.
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Вибачте, тобто — мерсі… Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазеніни?
ДЯДЬКО ТАРАС
— Гм… Зайломази, ви хотіли спитати.
(У Баронової-Козино закалатало серце. Пальцями до вух:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація…
ДЯДЬКО ТАРАС
— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так: раз, два, три — і вже Мазеніни, га! Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га! Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га! Знаєте, наприклад, як міняв у нас (і це, між іншим, історичний факт) своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко. ((Баронова-Козино, ойнувши, сіла).) Це ж не то, що, припустімо, Непий-Пиво, або Тягни-Рядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка ((Баронова-Козино тихо знепритомніла)) , а далі, ну не як не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександер третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га!
— Ага-а!.. це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га! Га, питаюся? ((по павзі).) Що ж тепер мені ще зробити? ((Побачив на люстрі газету).) Хіба газету почитати! Ну й що ж! ((Сів читати).) З горя козак „Вісті“ читає, бо своїх не має. ((Прочитав дещо, заплющив очі).) Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш… ((Подивився ще в газету і раптом).) Ха-ха-ха! Іона Вочревісущий! Люблю зладєя!
(Баронова-Козино очулася:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну а вже як дочитаєшся до підпису, — не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона ще й Вочревісущий.
(Баронова-Козино встала:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Будь ласка! Але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело…
(Пішла до другої кімнати, та в цей момент)
Сцена 15
(Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Мазайлів і од Мокія. Разом увійшли: Мазайло в чорному сюртуці, тьотя Мотя з газетним аркушем, заведеним в рямці під скло, Мазайлиха, Рина з букетом, з одного самітний Мокій з другого боку. Заграла музика і почався балет.)
(Баронова-Козино поздоровила Мазайло, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла:)
БАРОНОВА-КОЗИНО
— А не забули ще… Пахнєт сеном над…
МАЗАЙЛО
— Пахнєт сєном над лу-ка-мі…
БАРОНОВА-КОЗИНО
— Браво! Браво! Браво! Прекрасно!
МАЗАЙЛО
— Гех! Пєсньой душу вєсєля…
(Баронова-Козино, Мазайло, тьотя, Рина, Мазайлиха разом:)
BARONOVA #MAZAILO #MOTIA #RYNA #MAZAILYKHA
— Баби с к-рап-лямі рядамі
Ходят сєно шевєля.
(Дядько Тарас демонстративно:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі,
Гей нуте, косарі,
Бо не рано почали.
(Мокій самітно:)
МОКІЙ
— Під горою над криницею.
Горювали брат з сестрицею…
(Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Хай живе Мина Маркович Мазенін! Ура-а!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Хай живе Мазайловський ((нишком)) Гетьман Виговський!
МОКІЙ
— Мазайло-Квач!
(Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова-Козино, Рина оточили Мокія:)
MOTIA #MAZAILO #MAZAILYKHA #BARONOVA #RYNA
— Мазенін! Мазенін!
МОКІЙ
— Мазайло-Квач!
(Тьотя та інші)
MOTIA #MAZAILO #MAZAILYKHA #BARONOVA #RYNA
— Мазенін!
МОКІЙ
— Мазайло-Квач!
(Тьотя, за нею інші закрутилися метелицею, приспівуючи:)
MOTIA #MAZAILO #MAZAILYKHA #BARONOVA #RYNA
Там сухоє убірають і т. д.
Хоч не рано почали,
Так багато утяли і т. д.
ТЬОТЯ МОТЯ
— Хай живе Мазенін! Мазенін!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Хай живе Мазайлович ((нишком)) Гетьман Самойлович!
МОКІЙ
— Мазайло-Квач!
ТЬОТЯ МОТЯ ТА ІНШІ
(Ледве не збили з ніг Мокія:)
— В ожіданьї конь убогій і т. д.
Хай живе
— Мазенін! Ха-ха-ха! Мазенін!
ДЯДЬКО ТАРАС
— Мазайленко ((нишком)) Гетьман Дорошенко!
(Мокій в колі, заткнувши уха. Знесилено:)
МОКІЙ
— Мазайло-Квач! Мазайло-Квач!
(Тьотя Мотя та інші заскакали:)
MOTIA #MAZAILO #MAZAILYKHA #BARONOVA #RYNA
Только Жучка удалая
В рихлом сєнє, как в волнах,
То взлєтая, то ныряя,
Скачет, лая, впопихах.
((У Мазайла: упопыхах).)
(Закрутились кругом Мокія. переможно вигукуючи:)
— Хай живе Мазенін!
— Мазенін!
Сцена 16
(Раптом увійшли: Тертико з м’ячем і з газетою „Комсомолець України“, Губа і в перспективі за ними — Уля. Мокій до них:)
МОКІЙ
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите…
(Тертика м’ячем бац з підлогу.)
ТЕРТИКА
— А скажіть, що за шум сочинився?
ГУБА
— З якого приводу? Чого?
(Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Будь ласка! Будь ласка, молодії мої люди — прочитайте!
(Губа підійшов до газети:)
ГУБА
— А що тут таке?
МАЗАЙЛО
— Серце ще з ранку… Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім!
(Губа, придивляючись, почав читати:)
ГУБА
— Українізація.
ТЬОТЬЯ МОТЯ
— Не те читаєте, мій милий, і не там!..
МАЗАЙЛО
— Не те і не там!.. Дивіться знизу.
(Тертика м’ячем:)
ТЕРТИКА
— Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!
(Губа нашвидку:)
ГУБА
— Адміністрація маріупільського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації…
ТЬОТЯ Й МАЗАЙЛО
— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об’явах!
ГУБА
— За останній час на багато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на Харківських заводах… За систематичний зловмисний опір українізації…
ТЬОТЯ
— Ах, боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь українізацію… Ви знизу прочитайте!.. Оповістки!
МАЗАЙЛО
— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський Окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу…
ГУБА
— Стривайте! Стривайте! Та невже?.. ((Перечитав якісь рядки в газеті).)
МАЗАЙЛО
— А ви думали! Серце ж, кажу…
ГУБА
— За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця Μ. М. Мазайла-Мазеніна…
(Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Що ж це таке?.. Як це?..
(Рина до батька:)
РИНА
— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?
(Тьотя і Рина з одного і з другого боку:)
ТЬОТЯ МОТЯ
— Мино Марковичу!
РИНА
— Папо!
(Дядько Тарас, підійшовши вдивився в Мазайла:)
ДЯДЬКО ТАРАС
— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!
МАЗАЙЛИХА
— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..
(Тертика до Мокія.)
ТЕРТИКА
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії… Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?
УЛЯ
— Це я… Побачила — наші комсомольці йдуть… Так я покликала на поміч… Я вже до тітки ніколи не поїду.
ТЕРТИКА
— Ну!
(Мокій до Улі:)
МОКІЙ
— Ну, Улю!.. ((до комсомольців))
Присяги не кажемо тепер…
ГУБА
— Знаю. Це вірш Яновського:
Десять літ будуєм Владу Рад.
Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!
ТЕРТИКА
— Навпаки, — скоро скажемо всім Мазеніним: гол!
(Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі, Уля собі.)
↑ До змісту книги