← До твору
ЛеліяЛеся Українка · повний текст у зазначеній редакції
Фірмова обкладинка КласТеки для твору «Лелія»
Читати повний текст

Лелія

Леся Українка →

Леся Українка. «Лелія». До української дитини. Чернівці: Печатня «Астра», 1923 (історичний правопис, електронна транскрипція Вікіджерел). Твір написано орієнтовно 1890 року, вперше надруковано 1891 року.
Про текст

Локально збережена повна історична редакція, понад 3200 слів. При імпорті з'єднано сім розривів абзаців/слів на межах сторінок і вилучено випадковий номер друкованої сторінки «19» всередині речення. Історичний правопис та лексику збережено. Це не адаптований переказ.

Джерело цифрового тексту: Вікіджерела — «До української дитини / Лелія» (Чернівці, 1923).

У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно заслонене хустиною; хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як падає смужка блакитного місячного світла аж до долу.

— Павлусю, куди ти так дивишся? — спитала мама хлопчика, бо то-ж мама сиділа й гляділа свого слабого синочка.

— Та я дивлюсь на ту смужку. Мамо, відки вона, з чого вона? — сказав хлопчик.

— То місяць так світить, Павлусю, то світло; а заслонити вікно, то й не буде смужки. Може заслонити? — спитала мама.

— Ні, не треба; так гарно.

— Не дивись, Павлусю, краще засни, — ти-ж слабенький, тобі треба заснути!

— Мамочко, я ще не хочу спати, мені так горяче, так горяче… Я не буду спати, краще ти мені казочку розкажи!

— Яку-ж тобі, моя дитино, казочку розказати?

— А от ти колись мені розказувала про тих маленьких діток, що то живуть у квітках; вони звуться мизинчики. Ти казала, що в кожній квітці живе маленький мизинчик або мизиночка, що вони що ночі виходять з квіток і грають, танцюють, співають. Мамо, а яка найстарша мизиночка? Ти-ж казала, що у них є цариця. Яка вона?

— Вона, Павлусю, зветься Лелія, бо живе у самій найкращій лелії в світі. В якій квітці мизинчик живе, то так і зветься, як та квітка.

— Мамочко, голубочко! — почав просити Павлусь, — розкажи мені щонебудь про тих мизинчиків! Я так люблю, як ти про них розказуєш!

— Ні, Павлусю, вже пізно ті казки казати, нехай но завтра в день, а то тепер тобі спати пора. Це казка довга, все одно тепер не скінчу; то ти все будеш думати про неї та й до світу не заснеш. От, краще я заслоню від тебе свічку, то ти собі спатимеш, а завтра встанеш здоровенький, — будемо тобі й казки казати й все гаразд буде. Спи, моє любе хлопятко!

Мама заслонила свічку великою книжкою, щоб світло не падало Павлусеві в очі, поцілувала його, мовивши „добраніч", а сама сіла на крісло біля його ліжка з шиттям у руках і ждала, поки він засне. Але Павлусь не спав; він дивився, як мама шиє; от як вона хутко шиє! голка все блись, блись!… тепер вже не так хутко…

Далі Павлусь почав знову дивитись на ту ясну смужку, що падала з вікна. Він все думав про мамині казки: „Як то шкода, що мама не схотіла казати мені казки! Тепер так нудно! Коли там ще я засну… А яка та Лелія? Чи така маленька, як усі мизинчики? Мама каже, що мизинчики такі, як метелички маленькі… Яка тая Лелія?“ Павлусь дивився на смужку й все думав, думав, довго так… І от, здалось йому, що смужка та затремтіла, почала темніти, мов би хто заслонив її тінню, Павлусь підвівся трохи, глянув, коли бачить, аж проти нього стоїть якась постать, немов людська. Він спершу злякався трохи, потім же бачить, що то щось зовсім не страшне, — таке маленьке, немов якась дівчинка малесенька! от, він і нічого, перестав боятись. Дивився на ту дівчинку, а вона така гарнесенька: очиці ясні, кучері довгі сріблясті, сама в білій прозорій шаті, на голівці малесенька золота коронка, ще й крильцята має хороші та барвисті, як у метелика, так і міняться ріжноманітними барвами, немов тая веселка. В рученятах в дівчинки довге стебло, — квітка білої лелії, і пахне вона на всю хату. Павлусь глянув на дівчинку й зараз якось пізнав, шо то цариця Лелія, — а він же так хотів її побачити! — Ти Лелія? — спитав він у дівчинки.

— Так, я Лелія. Я чула, як ти про мене розпитував, от я й прийшла до тебе. Ти радий?

— Радий, дуже радий! — покликнув Павлусь і простяг до неї обидві руки. Лелія усміхнулась, та так любо, аж в хаті ясніще стало й місячна смужка порожевіла.

— Може ти хочеш зі мною куди полетіти? — спитала в Павлуся Лелія.

— Як же я полечу? Хиба в мене є такі крила, як у тебе? — сказав Павлусь. — Я не вмію літати!

— Ну, то я тебе візьму на руки.

— Ти?… Ти ж така маленька, а я більший від тебе, я тяжкий.

— То нічого! — сказала Лелія і знов усміхнулась, потім торкнула Павлуся квіткою своєю, і раптом Павлусь почув, що він сам зробився квіткою, тільки не лелією, а рожевим маком. От Лелія взяла його в ручку, притулила до себе й швиденько вилетіла з хати в садок. Всі квіти в садочку склонились перед нею і захиталися, з них почали вилітати маленькі діточки — мизинчики.

— Спіть, спіть! — сказала їм Лелія, — цеї ночі я не маю часу бути з вами.

Мизинчики повлітали знов у квітки, квітки постулялися і поснули.

— Ну, Павлусю, куди ж ми полетимо? — спитала Лелія. — Куди хочеш! — відповів Павлусь, бо він, хоч і зробився квіткою, однак міг словами говорити.

Понесу ж я тебе он у той панський садок, що то на горі; там ростуть мої сестри, молодші лелії, може вони нам що цікавого розкажуть.

І Лелія знялась у гору, швидко, швидко полинула, далі спустилась у панський великий сад. В саду стояв пишний палац, у деяких вікнах в палаці було світло; видно, пани ще не спали. Але в саду не було нікого. Лелія стала просто у квітниці, а там же то лелій білих — сила! Тихо-тихо так стоять і не хитаються.

— Ото сплять! — гукнула на них Лелія, — і не чують, що ми коло них! А вставайте лишень, ви! — й Лелія торкнула їх своєю квіткою.

Раптом всі лелії захитались і заговорили, з кожної квітки виглянуло бліденьке личко мизиночки.

— Вибачай, царице-сестрице! — забреніли вони. — Як би ти знала, як ми пізно поснули!

— А чого ж ви пізно засипляєте? Хто ж вам спати не дає? — гнівно Лелія спитала.

— Ох, нам же нема спокою ні в день ні в ночі! Ох, бідні ми квіти!

— Що вам таке? Чого ви бідкаєтесь?

— Та де ж нам не бідкатись? У день нас полють, руками займають, листя обривають, а часом і віку збавляють, гострим ножем стинають, несуть нас у велику хату, у панську палату, поставлять у воду, гублять нашу вроду. Ох, сестрице, скілько нас погинуло, любий світ покинуло!… От було недавно свято, — кілько ж нас було потято!…

— Бідні, бідні мої сестриці! — мовила журливо Лелія, і в очицях слізоньки заблисли. — Що ж, мої любі, за те маєте вигоду, глядять вас, жалують, втішаються вами! поки ви в садочку, — життя ваше красне,

— Ой, не красне воно, не красне, — життя наше нещасне! Скільки в садочку стояли, щастя-долі не знали… Темненької ночі, ми до сну охочі, головоньки схилимо біленькі, — де візьметься панство вельможне, заможне, паничі й панянки молоденькі. Веселі співи гучні, музиченьки бучні не дають нам спати до півночі… Нащо нам вигода та така догода! Ми зовсім до неї не охочі!…

Замовкли бідні лелії й низько посхиляли свої білі головоньки…

Коли це відчинилися в палаці великі шкляні двері, й вийшла молода панна, убрана в хорошу білу сукню. Вона сіла на ґанку й якось неохоче дивилась на той садочок, залитий місячним сяйвом.

— Ах, як голова болить! — мовила вона сама до себе, — навіть по ночах спати не можу! А все то з нудьги, я знаю. Де ж таки, гину тут на безлюдді, в селі! Сиди цілий день, як заклята, нема з ким і слова мовити! Правда, увечері гості приїздять, але то такі гості!… Вони вже мені обридли. Та мені тут все обридло: й цей садок, і цей дім, і квітки. Все у нас таке не цікаве, от хоч би й ці квітки: хто ж видав, насадити таку силу тих лелій, та ще й білих! Як би хоч лелії які цікавіщі — рожеві чи пасисті, а то!… Вже білі лелії можна знайти у кожному міщанському, та навіть і в хлопському садку. А пахнуть як! Аж в голові морочиться, жадної делікатности нема в тих квітках. Піду звідси, а то ще гірше голова розболиться!…

І панна пішла знов у палати, причинивши з досадою двері.

Лелії так стало шкода своїх погордованих сестриць.

— Шкода мені вас, дуже шкода, — мовила вона до них, — та що робити, коли я не маю сили перенести вас звідси куди-инде. Нічого я вам не пораджу, мої безталанні!…

Лелія пройшла стиха біля всіх лелій, журливо дивлячись на них; коло крайнього кущика вона спинилась.

— А де ж моя сестра? наймолодша? — спитала, показуючи на порожне місце з краю.

У відповідь лелії знову забреніли:

— Немає сестриці, немає — в иншому садочку процвитає. Віддала сестрицю нашу панна: випросила дівчина Маряна, за щиру свою роботу в літку випросила що найменшу квітку. Немає сестриці, немає, в иншому садочку процвитає!

— Треба буде її відвідати, як там вона в иншому садочку мається? — мовила Лелія і хотіла ще про щось розпитати, але Павлусь попросив летіти далі. Сказав, що йому тут невесело, — лелії засмутили своїми розповідями.

— Ну, то полинемо у велике місто; там може щось веселіщого побачимо!

Лелія знялась високо вгору й в одну мить Павлусь побачив велике місто, широкі вулиці, блискуче світло, розкішні крамниці, а на вулицях — що того люду! Люде метушаться, — ті сюди, ті туди, аж в очах миготить! Павлусь і Лелія тихо линули понад юрбою і придивлялися до крамниць, там бо у вікнах було виставлено багато всякого дива, там і ляльки, там і цяцьки, там і ласощі всілякі, й золоті оздоби, й сукні коштовні, і книжки з малюнками… та де! — всього ані списати, ні переказати, що там було!

Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці; там в освіченому вікні стояло багато квітів. Хороші то були квіти! Яких тілько там не було, — всякі були, які лиш є на світі! Були навіть такі, яких ніде не буває… Рожі, лелії усяких барв, конвалії, фіялки, та ще якісь дивні сріблясті й злотисті квіти, хто їх зна, як і звуться! І всі ті квіти у віночки звиті та в пучечки повязані, а деякі так галузками порозкладані, та все такі розкішні та красні, аж сяють.

Павлусь аж руками сплеснув.

— Ох, які ж красні квітки! Я таких ще й не бачив! Куди леліям, що там у саду!… Леліє, поговори з ними, нехай вони тобі щонебудь розкажуть.

— Ні, Павлусю, вони нічого, не розкажуть, вони не можуть говорити, бо неживі.

— Неживі? Як же вони виросли такі гарні, коли неживі? А чому мизинчики не сидять в них?

— Мизинчики, серденько, не сидять ніколи в таких квітках, бо ці квітки не справжні, вони зроблені, через те не пахнуть і листя мають грубе, шорстке, а ми не любимо таких квітів і сидіти в них не хочемо, хоч би як були майстерно зроблені.

— То вони зроблені?… — якось невесело мовив Павлусь, — а хто ж їх робить? З чого? Як?

— А от я тобі покажу, коли хочеш, де їх роблять.

І Лелія знялася в гору з Павлусем, аж на четвертий поверх тої же таки камениці. Павлусь глянув, бачить, — якась кімната з голими стінами брудними, серед хати довгий стіл, нічим не накритий, а на столі купа всіляких шматок, дротів, бавовни, ниток, стоять слоїки з клеєм, у них повстромлювані квачики, в мисочках розведені краски всілякі, позолота, й всього того так багато, всюди такий нелад! За столом, на лавках сидять дівчата, убрані по міському, але надто вбого, запиті брудними фартушками; кожна дівчина має ножички й багато маленьких шильців, колодочок, лещаток; перед кожною дівчиною лежить купа отого шмаття та дрібязку.

Одні дівчата витискають гострою машинкою листя та пелюсточки, другі вправляють дроти в те листя, треті фарбують, четверті крохмалять, завивають та розправляють, пяті роблять серединки з бавовни та ниток, а останні вже клеять пелюсточки до купи й роблять з них квітку, в останнє підмальовують, поправляють, закручують — і квітка готова!

Дівчата роблять мовчки, хутко, не відриваючись від роботи. Вони не уважають, що кругом такий бруд і нелад, що одежа, руки у них забруднені фарбою та клеєм, — їм нема часу на то уважати, вони звикли до цеї роботи. Вони не уважають, що тяжко потомились, поблідли від сидні в душній хаті за марудною роботою, що в хаті тхне фарбою та клеєм, аж дихати важко, — їм нема часу на то уважати! Аби робота йшла хутко, аби їм більше зробити, — бо яка робота, така й плата! Та як би ж так, а то плата ще й менша від роботи! А он біля дівчат похожає найстарша робітниця, вона настановлена, щоби глядіти, аби хто чого не зіпсував та не вкрав, аби робота йшла сквапно та справно, — треба статкувати!

У кінці стола дві дівчині, схилившись над роботою, стиха розмовляють, бо наставниця далеко, не почує.

— Ой, серце Катрусю! — говорить одна, вправляючи дріт в зелений листок, — ой, як мені хочеться їсти! Просто аж руки трясуться! То ж то від самісінького ранку нічого не їла! Прийшла я сьогодня пізно на роботу, — й сама не знаю, як це я так спізнилась! — та он, мене не пустили обідати, та ще й кажуть, що не заплатять за цей день нічого — нащо, мовляв, спізнюєшся! Ой, біда, тай годі…

— Правда, що біда, — відповіла друга дівчина, — а от я, то вже ніколи не спізнююся на роботу, хиба що вже… Ой, мені лишенько! — скрикнула раптом і оглянулась на той куток хати, де була наставниця.

— Що тобі, Катрусю? — запитала товаришка.

— Цить, цить, а то ще почує! Ой, лихо, що я наробила, — та-ж я миску з фарбою перекинула, скільки шмаття поплямила! Що-ж мені тепер буде? Пропала моя плата! Мовчи, серденько, нікому не кажи, може воно так минеться!

Але наставниця побачила, що там в кінці стола щось не гаразд і вже бігла до дівчат.

— А що тут вже накоїли?! Га?! — гукнула вона, та так грізно й голосно, що Павлусь аж затремтів.

— Ой Леліє! — скрикрув він, — неси мене звідси, я не хочу тут бути! Тут погано, бридко, страшно!!

Лелія миттю спустилась на землю.

— Може хочеш знов на квітки подивитися, на ті, що в вікні виставлені! — спитала вона.

— Ні, ні, не хочу, я зовсім тут не хочу бути в цьому місті, не треба мені цих бридких квіток, я хочу до дому, до мами!!

- Ну добре, до дому — то й до дому, а от тільки я ще хотіла би полинути до своєї молодшої сестриці, що то росте у селянки в садочку, — як то вона там мається?

— Мені, Леліє, вже не хотілосьби нікуди летіти; але, як вже ти так хочеш… Тільки не будьмо там довго!

— Ні, ми туди не на довго.

Лелія полинула швидко, швидко; Павлусь бачив, як миготіло світло по вулицях міських у нього під ногами, як поспішала та метушилась юрба людей… Хвилиночка, мить — і вже зникло місто. Здається, хутко летіли, однак Павлусь побачив, що вже день займається і світло рожеве ранньої зорі бореться з блакитним світлом місяця. Лелія тихо спускається до долу біля якоїсь маленької, низенької, похилої хатинки. А, це-ж хатина знайомої дівчини Маряни, — Павлусь зараз пізнав. Це-ж його рідне село, а дівчина їх сусідка, Павлусь нераз у неї бував. Он, і грядочка з квітками — така малесенька, а чого там тільки нема! І чорнобривці і тоя, і любисток, і рута, й канупер, і мнята кучерява, ще й повної рожі кущик невеличкий, та все те барвінком хрещатим обплетено. По середині росте біла лелія. Видно, що господиня за лелію дбає, — обполола чистенько, ще й прутиками обтикала для захисту. А лелія-ж то розцвилася — на прочуд! Онде-ж і господиня сама, дівчина Маряна, вона похожає поміж квітками, а за нею ходить її братик, білоголовий хлопчинка і носить збанок із водою. Маряна показує йому, де поливати, а він поливає. Могла би вона й сама те зробити, та знає, яка то утіха для малого брата, коли вона дозволить собі помагати.

— Слухай, Івасю, — озвалася Маряна до брата, — ти-ж добре полий оцю білу квітку. Вона зветься лелія, — знаєш? Її треба добре поливати, бо вона недавно пересажена, то треба, щоби принялась. Та тільки ти помалу, щоби ще не зломив часом. Або дай, краще я сама поллю! Івась не хотів було дати збанка, але Маряна таки полила сама свою дорогу квітку.

— А правда, Івасику, як моя лелія хороше пахне? Правда, хороше?

— А невже-ж ні і — мовив хлопчик, нахиляючися обережно над квіткою, — вона краще пахне за всі квітки!

— Ото-ж то ! — втішно сказала Маряна, — отже слухай, Івасику, я от зараз піду на роботу, як поснідаємо, а ти тут наглядай, щоби кури в квітках не греблися, та щоби хлопці часом не зломали моєї лелії. Будеш глядіти?

— Буду!

— Ну, то добре! Як будеш глядіти, то я тобі яке пуделочко або цукру від панів принесу, а як не глядітимеш, то буду гніватися на тебе, бо ти знаєш, яка то квітка! Як цю зломлять, то де я другу дістану?

— Добре, добре, буду глядіти!

Маряна з братом розмовляючи, пішли в хату снідати. Тоді Лелія з Павлусем приступили до білої лелії.

— Здорова, люба сестрице, Леліє-царице! — забреніла вона, вглядівши їх, — де ти літала, де ти бувала? Чи моїх сестричок не видала?

— Видала, видала і про тебе розпитала.

— Якже вони маються, мої сестриці, мої любі жалібниці? Чи згадують про сестру молоденьку, про лелію біленьку?

— Згадують, згадують, що дня плачуть по тобі.

— Нехай-же не плачуть, нехай не ридають, тільки нехай добрим словом спогадають. Я-ж тут маю таку вигоду, як ще не мала зроду. Що мені в дівчини краще ніж княгині, мені в цій квітниці краще ніж цариці, — красуюсь-пишаюсь, лишенька не знаю! Моя люба Мариночка краще мені як сестричка, — як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся. А дівчинонька Маряна що вечора й що рана мене поливає, поле, доглядає. Ще сонце не сходить, а вже моя господинька з хатини виходить. Вийде моє серце, ухопить відерце, біжить до керниці, набере водиці, щоб було чим поливати квіточки в квітниці. Як нас поливає, то кожного ранку співає веснянку: „А в тому саду чисто метяно , ще й хрещатим барвіночком дрібно плетяно!…" Бренить голосочок, як срібний дзвіночок, по садочку лунає, та вже й соловейко, що співа раненько, так співати не здолає! Пісня до роботи додає охоти, а Маряні в день не до гуляння, — на роботі зранку до смеркання. На чужому полі ніжки натомила, на чужій роботі ручки натрудила, на чужих городах цілий день полола, буряном колючим руки поколола. Ой, то-ж натомилась, як прийшла до дому, то аж похилилась. Стала приступать їй до серця досада… Глянула на мене: — „Ти-ж моя відрада! Ой, ти-ж моя мила, лелієнко біла, як-жє ти цвитеш пишно; як подивлюся, аж усміхнуся, так мені з тебе втішно! Я-ж тебе, квіточко мила, за свою працю заслужила, на свою долю посадила; рости-ж, леліє, розкішна, красна, щоби була моя доленька щасна!“

Так співала, розповідала молоденька лелія, а цариця Лелія слухала та всміхалася радісно, так то вже вона раділа, що її сестриця така щаслива й така мила своїй господині. Приступила вона до сестри, торкнула її своєю квіткою, що мала в руках, і промовила: „Рости ж, леліє, розкішна, красна, щоби була доля щасна!“ — Раптом та молоденька лелія виросла висока, висока, квітки на ній дивно розцвилися і спалахнули світлом сріблясто-рожевим, на листі засвітилася діяментова роса й всілякими барвами замиготіла, заграла й зникла.

Павлусь глянув, аж він у своїй кімнатці, лежить на ліжку.

— Леліє! — скрикнув він. — Я ще не хочу до дому, я хочу знов у той садочок! Неси мене!

Лелія стояла перед ним рожева, мов хмарка на сході сонця.

— Ні, любий! — мовила, — нехай иншим часом, на цей раз досить! Мені ніколи, ще маю багато роботи. Он вже девь. Прощай! Будь здоров!

Лелія торкнула його квіткою, потім нахилилася, поцілувала, кивнула голівкою і зникла. Павлусь простяг до неї руки, хотів голосно гукнути і — прокинувся. Дивиться, аж соняшний теплий промінь падає просто йому в очі, а над ним стоїть його мама й цілує його в чоло, промовляючи: — А ти вже встав, прокинувся! Моя люба дитино! Ну, як же маєшся?

— Добре! — відповів Павлусь, обнімаючи її, — зовсім добре… А знаєш, мамочко, який мені гарний сон приснився? Мені снилася Лелія!